- Ти права. – раптом почувся позаду жіночий голос.
- Міс Морріс? – здригнулась Юі від несподіванки.
Ліллі стояла за кілька кроків від неї із якимось опечаленим виразом на лиці.
- Всі ці люди плекають неприязнь до Дортеруса. І лише тому, що його зовнішність не відповідає іншим Сандервікам. Будь-хто з них радше прийняв би тебе – чужинку з сріблястим волоссям, ніж його, першого із дітей славетного роду магів.
Від таких слів Юі хотілося крізь землю провалитися.
- Я – єдина, хто на стороні Дортеруса, - додала Ліллі, - та я словами передати не можу, як мені соромно за те, що не можу знайти в собі сміливості відверто заявити про це. Сподіваюсь, ти станеш наступною, хто перестане бачити його очима усіх інших.
Сказала це і зникла з очей. А Юі наче окам’яніла. Їй завжди здавалося, що Лілліан ненавидить Дортеруса, як і всі решта Сандервіки – директор Юго та Сорен. І те, що управляюча їй сказала, просто приголомшило дівчину. Вона все ще розгублено стояла там, роздумуючи. Покищо вона нейтрально ставилась до Дортеруса і ніяк не могла зрозуміти, чому його так недолюблюють. Та в одному вона була точно впевнена – для неї він зовсім інший. Це стало зрозуміло ще в перший день зустрічі із ним тут.
Глава вісімнадцята
Скажена зграя
Ідучи одного вечора на заняття до міс Ягге, Юі й уявити собі не могла, що з нею станеться на цей раз. Здавалося, що так спокійно в Академії не було навіть тоді, коли Дортерус ще був у Японії. Загальні заняття пройшли напрочуд в’яло і нудно, міс Ягге теж здавалась до тошнотності нецікавою останнім часом. Мабуть, була сильно заклопотана іншими студентами, яких цього року їй перепало цілих четверо разом із Юі. Зате дівчині, враховуючи, що вона була в міс Мунссен минулого року єдиним індивідуальним студентом, пощастило приходити до неї тричі на тиждень.
«Гаразд, що цього року я потрапила до неї на індивідуальні заняття… Нечуване везіння!» - пробувала втішити себе Юі, повільно плентаючись до викладацького гуртожитку. Оскільки ще не було дуже пізно, та й погода напрочуд задалась, лоскочачи верхівки дерев та Академії золотим призахідним промінням, дівчина вирішила пройти не як завжди, оминаючи Академію, а прямо через навчальний корпус. Там вона б вийшла у внутрішній двір, обійшла б кабінет сера Юго, попри який завжди чогось боялась іти, і спокійнісінько попрямувала б собі до міс Мунссен. Та лише встигла дійти до дверей під головними сходами, що вели на подвір’я, як відчула якийсь дивний запах. Там нібито тхнуло цвіллю. І добре відчутний запах крові, неначе в лікарні якійсь.
«Ну й гидотний сморід!» - затуливши ніс рукою, подумала вона й ухопилась за клямку. Та двері були зачинені. Одразу ж промайнула думка, що це дуже дивно, адже ті двері ніхто не зачиняв допізна, оскільки більша половина студентів користувалась скороченим шляхом – навпростець, а не обходячи навчальний корпус. Вона ще раз шарпнула ручку, аби остаточно переконатися. Та двері не відчинились і Юі спробувала пройти крізь такі ж двері з другого боку. Та й ті були замкнені. Це вже її трохи роздратувало і вона вирішила повернутись і таки обійти корпус знадвору, подумавши, що треба було одразу так зробити. Та раптом начебто щось загарчало, зовсім неподалік. Дівчина прислухалась, та більше ніяких звуків не було чутно. Вона уже трохи боязко ступила кілька кроків уперед, подумавши, що причулось. В коридорах Академії панували сутінки, лиш де-не-де світло долинало із проміжних сходових спіралей, в яких росли дерева. Там, біля стовбурів, обвитих шнурівками дикого винограду, вночі завжди скупчувались світлячки. Юі ніколи не могла зрозуміти, звідки вони там беруться, адже їй здавалося, що світлячки водяться лише в лісах Японії. Та лише встигла відійти від дверей, як знову почулося те гарчання, цього разу сильніше і нібито ближче.
«Хай би це була просто якась собака, створена моєю уявою, аніж якесь невідоме чудовисько…» - перелякано подумала, та на превелике нещастя то була не собака. Вслід за тим гарчанням у темряві правого коридору пурпурним засвітились очі якоїсь тварюки. Не треба було добре приглядатися, щоб зрозуміти, що то таки не собака. Блискучі палаючі вуглики повільно наближались. Юі відступила кілька кроків назад, у бік протилежного коридору. Навпроти неї із тіні вийшло щось лише здалеку схоже на собаку. Чи, швидше, на гієну: згорблене безшерсте темне тіло із вишкіреними жовтими іклищами, крилами, як у кажана, та хвостом із рядом колючок аж до половини хребта. Те тіло виглядало дуже жахливо – шкіра була у багатьох місцях розірваною і висіла, неначе якесь закривавлене ганчір’я. Поміж кігтями на лапах стирчали шматки шерсті, а з пащі вивалювалась пурпурова піна. Істота не переставала гарчати, наводячи на Юі дедалі більший жах. Вона повільно відступила ще кілька кроків назад, але та тварюка підійшла ближче. Раптом за нею водночас засяяли близько півсотні таких самих пар очей і з тіні вийшло ледь чи не військо тих чудовиськ. Одні були дещо худіші від ватажка і помітно нижчі, та менш жахливими вони від цього не здавалися. Юі не на жарт перелякалась. Вона навіть не знала, що робити й куди можна втекти. Навряд чи їй вистачить магії, аби відбитися від тієї зграї, а головний вихід вони загородили. Туди нізащо не дістатися. Нашвидку Юі склала план втечі – вона повинна була пробігти коридор до кінця й піднятися сходами на другий поверх, а далі, зробивши коло, спуститися вниз і вибігти через центральні двері, сподіваючись, що жодна з тих істот її не наздожене. Іншого вирішення вона не могла придумати, а діяти потрібно було негайно. Інакше вона б стала легким перекусом для «недособацюр». Для певності Юі зібрала сили і жбурнула у зграю світловий згусток, одразу чимдуж кинувшись тікати. Близько десятка найближчих до неї «гієноподібних» розметало магією в різні боки; інші ж, задні, не вагаючись, перестрибнули їх і метнулись за Юі. Дівчина щодуху бігла в кінець коридору, перелякано озираючись. Кричати не було сенсу, адже навколо ні душі і її навряд чи б хтось почув. Пробігаючи повз проміжні сходи, вона ще раз зосередилась і знову метнула світловий згусток. Та цього разу не допомогло зовсім – якась із тих тварюк вистрибнула із зграї і просто проковтнула його, наче то був який шматок м’яса. Тут Юі уже геть вжахнулася. Здавалося, що вона не добіжить продуманий шлях до кінця і просто помре від страху, або її зжеруть. До сходів у кінці коридору залишалось лише якихось пару метрів, а зграя наближалась щораз більше, як раптом Юі об щось перечепилась і боляче упала на землю. Дівчина намагалась встати, але відчула у правій нозі пекучий біль. Вона з усіх сил безпорадно відповзала назад до сходів.