«Хто-небудь… Рятуйте!» - вона навіть не змогла цього крикнути. Їй кінець. Вона у розпачі закрилась рукою і…
Умить перед нею з’явився хтось у мантії, загородивши її. Він, різко повернувшись і ледь пригнувшись, з блискавичною швидкістю змахнув спочатку лівим крилом, а потім, обернувшись навколо себе, одразу ж правим - внутрішньою стороною пір'їн, неначе гострим мечем, і моментально розніс стадо тварюк у шматки м’яса та калюжі крові. Юі аж закам’яніла, приголомшена тим, що хтось таки прийшов їй на допомогу. Якусь мить рятівник стояв ще так перед тим бурим місивом, а потім обернувся до дівчини і пронизав її гострим поглядом сяючих очей. То був він…
Дортерус стояв перед нею, склавши крила у мантію, весь забризканий темною кров’ю. За мить сяйво в його очах згасло і він присів перед дівчиною.
- Ледве… встиг… - якось наче аж видушив із себе.
Юі узагалі не могла нічого сказати, налякана до смерті. Ще кілька секунд вона була однією ногою в потойбіччі… І звідки він з’явився? Ні, ні – звідки дізнався?! Вона не могла спитати його. Язик наче до зубів присох. Широко відкритими очима Юі дивилась на його спокійне обличчя і не могла повірити, що це їй не сниться.
- Як… як ти... тут..? – заледве змогла відкрити рот. Та Дортерус не озвався. Мовчки узяв її на руки, притуливши до себе, і зник.
Опісля того випадку Юі була сама не своя. Дортерус ніяк не виходив із голови. Він стояв поруч із нею всюди, де тільки вона не була. Сидів поруч на загальних заняттях. «Геть із моєї голови!» - щоразу проганяла його дівчина, та він і не думав ступатися. І поговорити не було з ким. Енн вона нічого не розказувала, а Натсумі із Хотару той поготів. Ще коли з Енн можна було спробувати побесідувати, то подруги із Японії точно б не зрозуміли. Хотару, напевне, ще й накричала б на неї, сказала б, що Юі геть здуріла. Хтозна, може це б і допомогло, і Юі перестала б думати про Дортеруса. Та все ж вона не наважувалась нікому про це говорити. Хотару останнім часом поводилась дивно, часто десь зникала, не кажучи куди навіть Натсу-тян. Юі частіше зустрічала Натсумі десь у коридорі, у гуртожитку вони рідко заходили одна до одної. Та й то саму, без Хотару. Та й самого Дортеруса вона бачила геть нечасто. Вона не знала, як мала б поводитися, якби й справді побачила його, тим більше, коли б довелось заговорити. Що вона б йому сказала? Та запитати дівчині хотілося так багато. Як, наприклад, він там опинився тоді? Звідки дізнався, що вона саме тоді й саме там була, та ще й в такій небезпеці? Лише ці питання не давали їй спокою найбільше. Він точно не випадково там опинився. Юі б швидше повірила в збіг, якби то був хоч би хто інший, але не Сандервік. Але як би їй не хотілося, вона не знаходила в собі сміливості запитати його про це. Тоді він приніс дівчину в її кімнату, на хвильку зник, а потім знову з’явився, принісши із собою якусь мазь. Завдяки тій мазі на другий день нога взагалі не боліла, наче нічого й не сталося. Нічого не говорив, лише ледь помітно посміхався такою теплою посмішкою, що Юі не могла й дивитися.