Зате одне точно змінилося – вона перестала його боятися. Сама не знала, чому, але ні страху, ні якогось остереження чи упередження до хлопця вона не відчувала. Геть нічого такого. Іноді вона навіть думала, що їй хотілося б дізнатися про нього більше. Та тільки-но з’являлась така думка, вона одразу ж сердито її проганяла. Досить того, що вона вже знає.
На індивідуальні заняття дівчина не ходила вже тиждень. Її особистий викладач, міс Ягге Мунссен, буквально кілька днів по тому випадку із зграєю потвор, що ледь не розірвали Юі, зникла кудись із Академії, залишивши її напризволяще. Від цього їй було дуже сумно та нудно. Вона так звикла до міс Ягге, що ніяк не могла змиритися з її відсутністю. Тепер чотирьох студентів викладачки мали розподілити комусь іншому і Юі боялась потрапити до цілого ряду потенційних викладачів. Наприклад, такого собі дивакуватого професора Реттера із куницею за пазухою, телепата Хемсворта чи жінок-йокаїв Інарі та Югуре. Ох, ще ж є Дортерус! Ні, тільки не він… Лиш згадувала про все це Юі, як одразу її думки знову заповнював він. Тоді вона намагалась зайняти себе різними книжками. Вичитувала про магію все, що тільки могла знайти і одразу ж практикувала. Та після кількох вдалих спроб розгромити кімнату, припинила. Просиджувала у бібліотеці ледь не весь час після занять, одна за одною поглинаючи різні художні романи. Добре, що не засиджувалась допізна, адже той вечір, проведений у компанії тварюк-собацюр, вона чудово запам’ятала. Авжеж, більше таких пригод не хотілось.
Нарешті Лілліан покликала студентів міс Мунссен до себе, щоб розподілити їх між іншими викладачами. Сьюзан та Олівія потрапили до якихось жінок викладачів, Едгар – до професора-телепата, на що Юі навіть полегшено зітхнула, а самій їй дістався професор хімії містер Гаррі Етвуд. Викладач від був дуже старий та добрий, тож на цьому вона могла ще раз зітхнути з полегшенням.
Глава дев’ятнадцята
Спогади
Відколи Дортерус повернувся з Японії, Сорен ще ні разу не з’явився у навчальному корпусі. Чи взагалі будь-де. І Юі ніяк не могла цього зрозуміти: чи він боїться брата та й не показується, а, може, його й узагалі тут нема? Поїхав кудись абощо. Хоч, це не схоже було на Сорена, він ніколи не був боягузом.
«Тут щось нечисто…» - думала Юі. Після того, що трапилось між нею і наглядачем, вона лише раз його зустріла в коридорі на другому поверсі. При всіх сказала, щоб не траплявся їй на очі. Хіба це через те він і не з’являється? Ні, не може бути.
Вийшовши із аудиторії, де проходили заняття із хімії, Юі спускалась сходами вниз. Враз почула, начебто хтось назвав її ім’я. Та серед студентів, що стояли навколо, дівчина не побачила нікого, хто б міг її покликати, і подумала, що їй це причулось. Вона спокійно спустилась в зал вестибюля і повернула у бік лівого коридору.
- Юі-і-і-і… - знов почувся протяжний шепіт, що відлунням озивався десь високо під стелею коридору.
Дівчина здригнулась. Цього разу їй уже точно не причулося і вона, зупинившись, боязко оглянулась. Та в тому коридорі нікого не було. Позаду начебто почулись чиїсь кроки і вона різко обернулась. Нікого. Юі відчула, як її серце шалено закалатало. Вона подумала, що, мабуть, краще вийти у вестибюль і почекати на Енн, яка ще затрималась у хіміка, професора та індивідуального викладача Юі містера Етвуда.
- Юі. – раптом позаду почувся знайомий голос і хтось поклав їй руку на плече. – Все гаразд? Виглядаєш якоюсь наляканою.
Дівчина різко обернулась і побачила перед собою Сорена. На диво він був без своєї маски, хоча ніколи ще до цього не з’являвся без неї у всіх на виду.
- Нащо ж так лякати… - Юі аж віддихалась, неначе дистанцію бігла, і здивовано перепитала. – Ти без маски… Невже хочеш, щоб усі побачили твоє обличчя?
- Не побачать. – упевнено відказав Сандервік. – Я тут ненадовго.