Сорен був якимсь дивним, Юі одразу це помітила. Мало того, що в Академії з’явився без маски, ще й його очі і вираз на обличчі… Такого пустого погляду Сорена вона ще не бачила. Зазвичай він пронизував наскрізь холоднючим поглядом, чистим і прозорим, а зараз його очі були, мов каламутна вода. А ще вони злегка мерехтіли. Уважно розглянувши його обличчя, вона запідозрила, що щось не так. Сорен не спішив нічого говорити, лише дивився кудись поверх її голови. Ніби вичікував когось. Раптом він якось дивно посміхнувся і нарешті озвався:
- Юі, я взагалі-то тебе побачити хотів, поговорити.
«Аякже…» - чомусь Юі зовсім не вірилось.
- Поговорити… - обережно повторила вона і відступила крок назад. Сорен підійшов і вона відступила ще крок. – Нам нема про що говорити… Минулого разу ми все з тобою обговорили.
- Я… вибачитись хотів. – якось непереконливо сказав хлопець. – Тоді я повівся з тобою дуже грубо і шкодую про це. Я вже все обдумав і зараз змінив своє відношення до тебе. Тоді просто діяв у пориві гніву й ненависті. Мені й справді дуже шкода, пробач. А ще… ще мені самотньо без тебе.
«Будь ласка, давай без цих зізнань…» - Юі здивовано дивилась на Сорена і вже навіть завагалась трохи. Вона не знала, що й казати. Не кожен день у тебе просять пробачення за прикладений до горла меч. Вона розуміла, що якби була на його місці, то хтозна, чи повелась би інакше, та в даному випадку невинною жертвою була саме вона.
- Я розумію, - знову тихо озвався Сорен, підступивши ближче, - ти ображена на мене і в тому лише моя вина. Можливо, ти більше ніколи не захочеш приходити до мене на додаткові заняття з магії, та одне прошу – прости мені той випадок.
Сорен говорив таким жалібним голосом, що Юі просто не витримала.
- Гаразд, гаразд! – вже якось трохи роздратовано відповіла вона. – Давай просто забудемо це, добре? Звісно, я ображена, та з іншого боку – я можу тебе зрозуміти, тому досить вже про це говорити.
- Ти неймовірно добра… - вдячно озвався хлопець. – Дозволь в знак примирення тебе обійняти.
- Що? – розгубилась Юі. – Це ні для чого… Сорене…
Та він не слухав її і міцно стиснув за плечі. Юі відчула себе дуже дивно. Очі у Сорена засяяли. Він переможним поглядом поглянув у бік вестибюлю. Навколо них здійнявся легкий вихор і Сорен почав шепотіти якісь незрозумілі слова.
- Юі! – наче крізь сон почула вона десь далеко. Вона знала цей голос. – Відпусти… її… негайно..!
Очі заплющувались самі собою, дівчина відчула, як безсило падає. Світ навколо мовби розчинився, стіни, підперті колонами, і величезні вазони змішувались у голові в розпливчаті плями, а тіло провалювалося в безодню…
- Юі! Юі… отямся!
Зробивши свою справу, Сорен просто зник, кинувши на землю непритомне тіло Юі й зловісно зблиснув очима, немов дав братові зрозуміти, що так просто все не обійдеться. Дортерус миттю підбіг до них, та спіймати Сорена уже не встиг. За якусь секунду підбігла й Лілліан, побачивши усе це.
- Її потрібно негайно розбудити. – занепокоєно озвався Дортерус до Ліллі, вклякнувши біля дівчини.
Навколо уже зібрався натовп зацікавлених студентів, перешіптуючись, вони перелякано роздивлялись Юі.
- Ану геть! – піднялась Лілліан і злісно гаркнула на цікавих глядачів.
Ті лише злякано відступили крок назад.
- Я сказала – геть звідси! Щезли! – викрикнула ще сердитіше і студенти порозходились.
- Юі… - Дортерус підняв дівчині голову і намагався розбудити.
- Забирай її. – наказала Лілліан і Дортерус, узявши Юі на руки, зник разом із нею, а за ним і управляюча.
Приніс Сандервік Юі в свій кабінет і поклав на диван, а сам миттю піднявся у свою лабораторію і заходився щось змішувати. Коли нарешті приготував рідину якогось синього кольору, з’явилась розлючена Ліллі.
- Його ніде немає! – просичала вона і глянула на брата. – Я все обнишпорила і більше не знаю, де шукати.
- Заспокойся. – тихо відказав Дортерус. – На це ще буде час, а зараз я мушу її розбудити.
- Я відчуваю щось недобре… - занепокоєно озвалась управляюча і хлопець уважно на неї глянув.
Підійшов до Юі і, відкривши їй рот, дав випити ту рідину. За якусь мить дівчина закашлялась і прийшла до тями. Вона розплющила очі і здивовано дивилась то на Сандервіка, то на Лілліан.
- Хвала небесам… - полегшено видихнув він. – Як ти почуваєшся?
Юі спантеличено витріщилась на Дортеруса.
- А ви хто такі? – зненацька промовила.