- Юі. – покликав її Дортерус і дівчина на мить зупинилась. Той голос наче звучав із ностальгічного минулого, змушуючи її серце гірко стискатися. Думками вона проганяла його, адже щомиті свідомість малювала Сорена, затьмарюючи все довкола. – Не тікай від мене. Я лиш хотів дещо тобі показати.
- У мене немає на це часу. – різко відповіла Юі і ступила крок уперед, аби піти геть, як раптом Дортерус розбив у неї під ногами пляшечку із зіллям.
- Sé́mphor tárfest alímino dremírd shédoss sólluri omfígre. – спокійним тихим голосом прошепотів Дортерус.
Увесь коридор заслонило густим димом. Від нього у коридорі стояв приємний умиротворюючий аромат, вдихаючи який будь-хто відчув би стан неосяжного спокою і поринув би у чарівні спогади. У ті уривки пам’яті, що розгубила Юі. Здавалося їй, наче стояла серед хмар, лише блакиті над головою не вистачало.
Юі завмерла. Вона стояла спиною до Сандервіка і боялась дихнути. Враз перед нею почали спливати картинки, ніби вона перемістилась із Академії у зовсім інше місце. Попереду стояли дві жінки у бібліотеці, обличчя яких вона не бачила. Лиш ледь розбираючи слова, чула, як вони між собою розмовляли. Одна була такою ж срібноволосою, як і Юі, інша, яку та́ начебто назвала тіткою, – рудою. На мить Юі здалося, що вона знає тих двох.
- Хто… ці жінки..? – тихо запитала Юі, приглядаючись до них.
- Ти не впізнаєш? – озвався Дортерус.
Дівчина придивилась уважніше. Обличчя рудоволосої жінки здавалося їй таким знайомим. Та хто ж вона? Очевидно, Юі забула не лише Дортеруса, а й всі події, де він був присутнім. Навіть банальну розмову з тіткою.
- Я знаю це місце… - знову промовила Юі. – І ту жінку… рудоволосу. Вона… вона - моя тітка?
Дортерус ледь посміхнувся, зрозумівши, що пазли спогадів Юі помалу стають на своє місце, проте нічого не сказав і показав їй іншу картинку. Цього разу вона перемістилась у океанаріум, куди покликав її Дортерус на першому побаченні. Раптом об скло великого акваріуму стукнулась велика акула і воно тріснуло. Дівчина аж налякалась і відступила крок. А далі вона опинилась неподалік того акваріуму і побачила хлопця. Він торкався рукою того розбитого скла. Лише обличчя його вона не могла роздивитися.
- Стривай! – раптом озвалась дівчина. – Той хлопець… у тій бібліотеці він теж був… Як же його звали..? Чому я ніяк не можу згадати..?
На її обличчі видно було жаль. Очевидно, Юі дуже непокоїло те, що вона не могла пригадати тих подій. Навіть не стільки їх, як того хлопця. Вона бачила на картинках його дуже чітко, лише не обличчя. Він наче був без нього.
За якусь мить картинка змінилась. Уже трохи правіше, вона стояла біля бібліотеки на балконі. Тут, у Академії. А поруч стояв ще хтось. Знову той хлопець. Тепер вона чула його голос і споглядала на сходах різних викладачів. Вона пам’ятала їх. Он Інарі-сенсей та Югуре-сенсей. А он там професор Реттер. А за мить трохи вище професор-телепат містер Хемсворт. І той хлопець поруч щось про них їй розповідає. І посміхається. Юі прислухалась.
- Він… ем… його голос… такий знайомий. І лагідний… Хто цей хлопець поруч зі мною? – не оглянувшись, запитала вона Дортеруса.
- Ти не пам’ятаєш його імені? – запитав Сандервік. Він і так це знав, та все ж хотів переконатися.
- На жаль… - тихо і якось розчаровано промовила дівчина.
Дортерус змінив обстановку. На цей раз вона утікала від жахливих собакоподібних чудовиськ. Бігла темним коридором і подумки благала про допомогу. Добігши кінця, перечепилась і упала. Юі аж наяву відчула той біль і затулила обличчя руками. Крізь пальці боязко поглянула і знову побачила його. На цей раз на мить стало видно обличчя. Та роздивитись його вона не встигла. Із очей Юі покотились сльози.
- Годі… - прошепотіла вона. – Я не пам’ятаю цього… Я не можу згадати…
Та Дортерус і не думав здаватися.
- Просто слухай.
Він показав їй місце, на мості, де вони зустрілись востаннє в Японії. Юі, ухопившись обома руками за голову, не бачила нічого, лише слухала.
« - Іноді мені здається, що коли стану ближче до тебе, то відкрию скриньку Пандори…»
На секунду дівчині здалось, що вона сказала це щойно.
- Боюсь, ти права, Юі. – озвався Дортерус і дівчина глянула здивовано на нього. Вона бачила його не тут в коридорі, а на сходовій площадці, зустрівшись з ним в Англії уперше. Наче він щойно упіймав її в свої надійні руки, коли вона ледь не упала через якихось потворних голубів. Так близько було його лагідне обличчя. І бездонні очі… Широким поглядом вона розгублено дивилась на нього.