- Дякую, що довірилась мені. – він зупинився і поглянув Юі у очі.
Вона ще більше розхвилювалась. Ну чому? Чому він такий? Чому у Японії він був геть іншим – зухвалим і зверхнім нахабою, а тут… Із тим Дортерусом, що в Сендаї, було набагато простіше. А зараз Юі не знала, як поводитись. Хоч вона й уже звикла до його нового образу, такий погляд викликав у ній бурю емоцій.
Вона якось сумно і тихо відповіла:
- Ти єдиний у цій Академії, кому я можу довіряти… Я створюю тобі одні неприємності, та попри все ти не перестаєш приходити мені на допомогу. І навіть не сердишся… Мені дуже шкода, що зі мною стільки проблем…
Дортерус здивовано дивився на Юі і навіть не знав, що сказати. Та її слова звучали настільки приємно, що він аж посміхнувся. Що це було? Невже, крок назустріч йому?
- Усе гаразд. Я ж для цього і повернувся у Англію. – спокійно озвався він і зненацька його очі ледь замерехтіли. Очі та руки Юі теж почали сяяти фіолетовим вогнем - та небезпечна магія почала вириватись назовні. Від несподіванки вона аж зірвалась з місця.
- Aptorés mértend tamánte hélicos anártum lavirét sabargó! – владно прошепотів Дортерус і злісно перемінився на обличчі. Судини на руках дівчини засяяли сильніше і з них уже пробивались промені світла магії. Хлопець міцно тримав Юі за руки, а їй було так боляче, що вона аж зціпила зуби, аби не закричати, і зажмурилась. Все це тривало лише кілька секунд, а коли сяйво згасло і синява зійшла з її рук, вона знесилено схилилась на його плече.
- Уже все минулось… - прошепотів він і обійняв Юі. – Та це лише зв’язувальне заклинання. Воно утримуватиме тебе від дій з цією магією і не дозволить їй більше проявитися. Я ще не знаю, як її можна позбутися, та й із цим щось придумаю. Юі, сядь… тобі потрібно відпочити.
Він глянув на дівчину – вона виглядала такою переляканою і нещасною, що Дортерус аж занепокоївся.
- Давай зроблю тобі м’ятного чаю… - хлопець посадив її на диван і поглянув у очі. – Я знаю, що нечисть, яка сидить у тебе всередині, дісталась тобі від Сорена. Зараз я не готовий навіть зустрітися із ним, бо ця магія прийме його сторону і він зможе тобою маніпулювати. Та коли настане час, клянусь тобі – він за все відповість!
Глава двадцять перша
Угода з дияволом
Сонце уже помалу ховалося за горизонт, як Юі поверталась із поселення чарівників, прикупивши ціле багатство на завтрашні індивідуальні заняття. Вона піднімалась пагорбом, на якому закінчувався ліс, і підходила до того місця, звідки завжди любила спостерігати захід сонця. Безумовно, тут було найпрекрасніше місце у похмурій Англії, особливо коли відсутність важких хмар на небі дозволяла насолоджуватися сонцем.
Тут можна було стояти й стояти, закривши очі, відчувати, як останні промені сонця лоскочать обличчя, а легкий вітерець перебирає пасма волосся. Проте із поселення завжди поверталась купа студентів і саме в цей час їх було особливо людно. Та не сьогодні. Всю дорогу від поселення до Академії Юі не зустріла ні одної живої душі, то ж могла дозволити собі на кілька хвилин насолодитися прекрасним обрієм.
- Тут гарно… - непомітно підкрався Дортерус.
Юі обернулась. Його лагідне обличчя заливало золотаве призахідне сонячне проміння. Він злегка примружив очі, видивляючись за горизонт. Кожного разу, коли вона бачила ось таке його обличчя, не могла зрозуміти, які насправді емоції приховує та добра посмішка. Кожного разу пробувала розгадати, справжня вона чи ні.
Дівчина нічого не відповіла, лише знову перевела погляд у багряне небо вдалині. Дортерус стояв трохи позаду, за кілька кроків від Юі.
- Люблю сонячне проміння… - знову тихо продовжив він. – Особливо на схилі дня. Воно так рідко тут буває… Вдивляєшся у помаранчевий диск сонця над лісами й вершинами Камбрії із трепетною надією, що завтра воно знову зійде… Пасмурні дні завжди приносять такий же похмурий настрій. Це той самий баланс природи, неба і землі – зараз видно лиш прекрасні барви неба і темні силуети горизонту, в хмурі дні – навпаки: чарівну зелень літа чи барвисту осінь на фоні сірих хмар. Та за хмарами завжди сонце.
Юі не очікувала почути таке із вуст Дортеруса. Вона здивовано оглянулась. Він все так само мружився від яскравого проміння.
- Дивно чути від тебе такі гарні слова… - вражено відповіла дівчина. – Я й справді помилялась, коли гадала, що ти бездушна і черства істота.