- Як чесно! – засміявся він.
- Чому насправді ти повернувся із Японії? – запитала вона знову, із вдаваною байдужістю. – Ти не знайшов те, що шукав? Щастя…
Дортерус перевів погляд на дівчину і ледь помітно посміхнувся.
- Знайшов. Саме тому і повернувся.
- Он як! – занервувала Юі. – Тепер ти можеш пояснити, у чому те щастя для тебе?
- Можу. Та якщо так хочеш знати, тобі доведеться заплющити очі, аби цілком відчути те, що в мене на душі. – жартівливо відказав він.
- Гаразд. – спокійно погодилась Юі і відвернулась. Та вона навіть не знала, чи справді хоче почути відповідь.
Дортерус лише здивовано посміхався. Доведеться таки сказати те, що давно хотів.
- Все просто, виявляється. Спочатку я шукав магію. Та вона – лише мільярдна складова. Усе інше складається із простих дрібниць. – його голос став м’якшим. - Бачити таку чарівну посмішку, слухати ніжний голос, тонути у глибині очей, торкатися шовковистого волосся… - Юі аж подих затамувала, вслухаючись у слова Сандервіка. Здавалося, що Дортерус говорить чарівними загадками, і кожна з них проникала глибоко у серце дівчини, вимагаючи негайної розгадки. – Щастя у іншій людині. Лише вона – той всесвіт, безмежність якого хочеш заповнити своїми зорями. Щастя у тому, щоб, затамувавши подих, заворожено спостерігати, як вона дивується чому-небудь, як сміється… і як сумує. Як ніяковіє. Як поправляє волосся, одяг… Як посміхається у відповідь. Як вона слухає, коли ти із нею говориш, про щось собі зосереджено думає, щось запитує. І як просто мовчить…
Із кожним його словом серце Юі тріпотіло, неначе злякана пташка у зачиненій клітці. Ось-ось воно вирветься із грудей. Вона гарячково шукала розв’язку тих слів-головоломок. Здавалося, варто лише обернутися і всі відповіді можна прочитати на його обличчі. Та дівчині не вистачало на це сміливості.
- Спостерігати, як зачаровано іскриться в її очах призахідне сонце…
Тут Юі не витримала і, розплющивши очі, обернулась. Саме в цю мить Дортерус зник.
Дівчина задихалась від несподіваних здогадок. Розум відмовлявся повторювати слова серця. Їй хотілося кинутися слідом за ним і прочитати усе у його очах, у посмішці. Та Юі так і залишилась стояти там як укопана.
Повернулась Юі в гуртожиток сама не своя. Слова Дортеруса звучали в її голові ще й досі. Вона прокручувала їх знову і знову, намагаючись зрозуміти, чи все правильно вона почула, чи сприйняла їх так, як треба. Голова аж розколювалась. Юі знала, що подобалась Дортерусу, та чи було це зізнання? Чи стосувалось те, що він сказав, саме її, а не когось іншого? Вона не розуміла, чи боялась почути його, чи навпаки – бажала цього усім серцем.
Не спала Юі всю ніч. Після того, що сказав Сандервік, вона просто не могла зімкнути очей. Наступного дня ледве висиділа заняття і зовсім знесиленою повернулась в свою кімнату. Лягла на ліжко і відразу ж заснула. Не тільки сказане вчора, а й сни не давали дівчині спокою. Бачила вона уві сні Дортеруса, від якого утікала, та він щоразу її знаходив. І опісля ніжно обіймав. Юі знову прокинулась сама не своя. Аж мурашки по тілу пройшли. Від того всього, що звалилось на її бідолашну голову, вона задихалась. І ще знала, що це не все... Вона не була готова. Ні до чого. А найголовніше – не готова прийняти Дортеруса. А він був уже дуже близько, на відстані одного подиху. Юі боялась підпустити його ближче. Боялась, бо не знала, який він насправді. Його не любить майже уся Академія, навіть найближчі рідні. І тільки їй здається, що він геть інший. Отож-бо, якщо тільки здається… Нікому б не хотілося бути обманутою, нікому не хотілося б стати жертвою власного невігластва…
Вона сиділа на ліжку, обійнявши подушку і думала, думала… Раптом почула, як у скляні двері її балкону нібито хтось постукав. Вона глянула в темноту за вікном і побачила прикріплену до скла зложену вдвоє записку із трояндою всередині. Вона миттю підбігла до вікна і пробігла очима по перших кількох ієрогліфах. Серце шалено забилося в грудях. Не дочитавши, вона за лічені мілісекунди вилетіла на балкон.
«Я маю дуже багато тобі розповісти. Навряд чи ти узагалі відчиниш мені. Отож усе я написав у…»
- Дортерусе! – вигукнула Юі. Лише він міг написати записку японською. Вона не знала, навіщо вигукнула його ім’я, навіщо взагалі вибігла. Що вона скаже йому, якщо це й справді Дортерус? Та зупинитись просто не могла.
На балконі не було нікого. Вона перехилилась через поручень і поглянула униз. Там теж нікого не було. На мить вона аж розчарувалась.
- І справді не думав, що ти вийдеш… - почувся позаду неї знайомий голос. – Навіть не дочитала.