Юі обернулась. Вона не помилилась – перед нею стояв Дортерус і лагідно посміхався. У нього був такий спокійний вигляд, мовби він знав, що буде далі. Дівчина знітилась.
- Це вже двісті тридцять третя… троянда. – тихо промовила вона тремтячим голосом. – Те, що ти вчора сказав мені…
- Я говорив про тебе. – спокійно і впевнено відповів він. Ступивши крок ближче, заглянув у її очі.
- Що? – розгублено перепитала Юі.
Та Дортерус нічого не відповів. Він ніжно торкнувся кінчиками пальців її шиї і… поцілував.
Юі ледь не задихнулась. Ноги підкосились і, здавалось, вона ось-ось відключиться. Той неземний поцілунок тривав цілу вічність. І з кожною секундою Юі втрачала землю під ногами. На якусь мить Дортерус зупинився і обійняв її рукою за талію. І знову поцілував.
«Годі… Інакше я просто помру у твоїх руках…» Та сама розуміла, що не хоче, аби він зупинявся…
Вона опустила голову. Усе наче перевернулося.
- Юі… - шепнув Дортерус, зазираючи їй у обличчя. – Поглянь на мене…
Неохоче дівчина підвела погляд і здивувалась: очі Дортеруса яскраво сяяли зеленуватим сяйвом. Якусь мить він дивився у її очі, а потім захоплено посміхнувся. Та раптом ухопив за руку і підвів ближче до вікна.
- Дивись. – хлопець клацнув пальцями і вимкнув у її кімнаті світло. Враз Юі побачила у вікні своє відображення і завмерла: її очі теж сяяли. Так само яскраво, тільки не пурпурним полум’ям, як раніше, а світлим із зеленуватим відтінком. Як у Дортеруса.
- Господи… - видихнула вражена Юі. – Яке чисте сяйво…
Вона підійшла майже впритул до вікна і мимоволі торкнулась рукою свого відображення. Хлопець задоволено спостерігав реакцію дівчини і все так само ледь помітно посміхався.
- Саме так. – тихо мовив Сандервік. – Чисте.
Він узяв Юі за руку і поцілував пальці. В цю мить її тендітна рука теж засяяла закрученими візерунками аж до самого плеча.
- Щ… що ти робиш? – розгубилась вона. – Що взагалі відбувається?
Дортерус дивився у її сяючі очі і не міг повірити, що це й справді вона. Та, яку так довго шукав. Та, що так була потрібною йому увесь цей час.
- Так сяє твоя магія. Справжня, чиста і сильна. Не отруєна поганською пурпурною злобою. Ти та, яку я шукав ледь чи не по всьому світу. Я не помилився ще тоді, коли вперше тебе зустрів. У нас із тобою одна магія на двох. І взаємні почуття з'єднують дві половини цієї магії в одне ціле. Лише так. Лише прийнявши мої почуття, ти зможеш стати справжнім магом. – він говорив так захопливо, що від тих слів його очі сяяли все сильніше й сильніше. – Тож вибір за тобою.
- Хочеш сказати, що все це тільки заради магії? – розгублено прошепотіла Юі.
Дортерус здивовано поглянув на неї.
- Ні. – спокійно відповів.
Він підійшов до Юі і, взявши її обличчя у долоні, ніжно промовив:
- Я кохаю тебе… Юі. І це не залежить ні від якої магії. Я готовий віддати все, що у мене є, і всю свою силу, лиш би ти була поряд. Завжди… я оберігатиму і захищатиму тебе все своє життя і після смерті. Пам’ятай про це…
Це все було для дівчини, неначе угода із дияволом...
Глава двадцять друга
Невагомий танець
- Що? Навіщо нам щось подібне? – зневажливо кинув Юго.
- Ну-у… - ніяково озвалась Ліллі. – Я подумала, що чому б і нам не відсвяткувати п’ятнадцяту річницю нашої Академії? В сендайській Академії бал проходить кожного року. Чим ми гірше? І все ж, бал – це в стилі англійців.
Юго трохи сердито переварював слова сестри. Йому відверто не подобалась ця затія.
- Від Дортеруса набралась?
Ліллі роздратовано усміхнулась.
- Начебто я б прислухалась до нього..! Мені про це дядько Хатае говорив, коли приїжджав.
Юго ще більше насупився.
- Та роби, що хочеш… - здався він. – Я не можу тобі заперечити. Але знай – я не в захваті від цієї ідеї.
- Не хвилюйся. Може, і тобі вдасться потанцювати. – глузливо пожартувала Ліллі.
- Здається, ти хочеш мене розізлити! – гаркнув директор.
- Усе, усе. – весело відповіла. – Не сварись. Усе пройде добре, можеш на мене покластися.
- А де ти плануєш все це влаштувати? Церемоніальна зала зараз на ремонті. – поцікавився Юго.
- У нас великий вестибюль. Там усе й організую.
«Швидше за все ця подія не дуже добре закінчиться… Якщо обидва Сандервіки зустрінуться там, хтозна, чим усе обернеться. Дортерус ще стримається, а от Сорен… Ще й на очах усієї Академії… - роздратовано думав директор. Він боявся, що коли з’явиться на тому балу Сорен… - Там же буде вона. І Дортерус. Усе не минеться так просто…»