Дівчина відчувала що клубок образи душить її. Навіть вони, найкращі подруги не могли її зрозуміти. Безглуздо було щось доводити людям, які не хотіли помічати очевидних речей.
- Що? Ти заступаєшся за нього тепер? Ще зовсім недавно ладна була крізь землю провалитися, лиш би не бачити його! – гаркнула Хотару. Натсумі тільки понуро мовчала.
Юі нічого не відповіла і уже не на жарт розсердилась. Та Хотару й так сама все зрозуміла.
- Розплющ очі. – грізно озвалась Юі. – Ти знаєш такого Дортеруса, яким тобі його змалювали. А я змогла достукатися до його серця. І мені байдуже, що ви обоє думаєте, що узагалі усі тут думають. Плювати я хотіла на вашу неприязнь і ваші упередження! Я втомилась вас слухати! Хоча, я вдячна за те, що допомогли мені потрапити сюди. Це місце показало мені вас справжніх. Вас, Сорена, Дортеруса, Лілліан, сера Юго, викладачів-йокаїв… Усіх! І поки я бачу вас своїми, не чиїмось очима – я відчуваю, що я не фальшивка! І слідуватиму своїм почуттям, а не нав’язаним мені кимось… Ясно тобі, Хотару?! Можеш подавитися своїм невдоволенням! – гнівно викрикнула вона і, різко штовхнувши її плечем, попрямувала геть. З очей покотились рясні сльози. Лиш встигла вона зійти на центральну площадку сходів, як раптом серед танцюючих пар промайнула знайома мантія і в залі померкло світло. Всього на якусь мить. А коли знову засвітилось, Юі там уже не було…
- Годі… не плач. – тихо говорив їй Дортерус.
- Яка ж вона сліпа! – ображено шепотіла Юі.
- Послухай… Я не зміг у жодної людини змінити думку про себе. Та й не дуже намагався... Те, що Ліллі мене завжди підтримувала – це її вибір. Так само як і твоє ставлення до мене – це теж твій вибір. І я не зможу цього змінити. І ти не зможеш змінити вибір твоїх подруг. – він узяв її обличчя у свої долоні поглянув у очі. Вони все ще мерехтіли. Дортерус посміхнувся. – Хоч ти й наговорила їм зайвого – мені сподобалось те, що я чув. Але тобі все ж потрібно вибачитись перед ними. Зараз вони тебе не підтримали, але прийде час і все зміниться… Гаразд?
- Так… - погодилась Юі. Слова Дортеруса додавали їй упевненості. Нехай подруги й не підтримали її, вона в змозі справитися із усім. Вона змінилась. І зрозуміла, що, лише переставши слухати інших, можна побачити, як все насправді. Вона ще багато не знала про Дортеруса, зате точно знала одне – навіть коли довідається найсокровенніше, її рішення не зміниться. Юі розуміла, що щоб не сталося, вона зможе прийти до нього і він її не прожене. Ніколи…
Надворі вже давно перевалило за північ. Вони усе ще сиділи там, на балконі її кімнати і розмовляли. Гарячий чай і добрий погляд Сандервіка заспокоювали Юі. Як ніщо інше у світі не могло б цього зробити.
- Я не убивця. – після деякої паузи промовив Дортерус. – Хоча всі думають саме так.
- Не всі. – тихо озвалась Юі і він посміхнувся. – Але хто тоді?
- Я не знаю…
- Міг би це бути Сора? Підставити тебе… - запитала вона.
- Ні. – твердо відповів Дортерус. – Хто завгодно, але точно не Сорен. Я знаю – він не настільки жорстокий. Що він тобі розповідав?
Юі на хвильку задумалась, не знаючи з чого почати.
- Він думає, що ти убив своїх батьків. Та мені важко було в це повірити ще з самого початку. Він нічого не бачив, але вперто у цьому переконаний. Саме це й викликає недовіру… А ще… - Юі запнулась, бо ледь не сказала зайвого.
- Що ще? – зацікавлено поглянув на неї хлопець.
- Не думаю, що варто про це говорити… - вона відвела погляд.
- Варто. - спокійно озвався.
Юі невпевнено глянула на нього.
- Він ледь не убив мене, коли дізнався, що я племінниця Нори…
Якусь мить Дортерус мовчав. А потім приглушено озвався.
- Мабуть, на його місці я зробив би так само. Я й сам ледь не убив Нору, коли вперше зустрів.
Юі не знала що сказати на це. Зрештою, вона розуміла їх обох. Бо й сама швидше за все зробила б так само…
- Що вона тобі пообіцяла? – трохи згодом запитала.
- Звідки ти знаєш? - Дортерус здивовано глянув на Юі.
- Я знаю тітку Нору. Вона на все погодиться, лиш би врятувати свою шкуру.
Тут Дортерус розсміявся. Натомість Юі відчула себе геть ніяково і подумала, що помилилась.
- Тебе… - тихо промовив Дортерус, переставши сміятись. Юі приголомшено витріщилась на нього.
- Що? – ледь видихнула.
- Вона сказала, що коли залишу її в живих, вона допоможе мені знайти дівчину. Ту дівчину, у пошуках якої я й приїхав у Японію. Вона випробовувала моє терпіння цілий рік, аж потім привела тебе… Коли я запитав Нору, чи є у тебе якісь особливі здібності, вона відповіла, що начебто нічого такого не помічала. Зате Сорен одразу помітив, тільки-но ти з’явилась тут. Чи не так? – посміхнувся Дортерус.