«Господи... Це що й справді так?» - шукала вона відповіді у самої себе.
І вибачитись не вийшло... Здавалося, все стало ще гірше. Прибавилось непорозумінь не тільки із дівчатами, а із власним серцем. Вона повільно ступала кудись вперед, розгадуючи власні фрази, і не помітила, як опинилась перед дверима кабінету Дортеруса. Тільки-но вона це усвідомила, як одразу їй стало страшно. Очевидно, він був всередині. Серце Юі шалено тріпотіло і вона з усіх сил намагалася заспокоїтися. Дивилась на двері, роздумуючи, чи варто їй ввійти. Так стояла кілька хвилин і нарешті вгамувала хвилювання. Підійшла ближче. І все-таки не наважувалась. В голові ще крутилась та розмова із подругами. І справді – чому вони першими дізнались? Юі картала себе за те, що не слідкувала за словами. Зрештою, рано чи пізно вона має розповісти Дортерусу про свої почуття – настав той час, коли Юі зрозуміла, що не може більше втікати від нього...
Нарешті вона зібрала всю рішучість і замахнулась, щоб постукати, як двері прочинились і вона побачила перед собою Дортеруса.
- Юі? – здивувався хлопець.
Вона розгубилась.
- Ти кудись ідеш?
- Ні, вже ні. Заходь. – Дортерус відступив крок назад.
- Може... – невпевнено протягнула Юі. – Я пізніше зайду..?
- Ні, ні. – хлопець ухопив її за руку і завів усередину, поспіхом скинувши мантію. – Я збирався до Ліллі, та це добре, що ти зайшла, допоможеш мені.
- Точно? – аби переконатись, Юі перепитала. А, може, вона хотіла почути інше.
- Авжеж. Це не так важливо, почекає. – він підійшов до палаючого каміну і ще раз оглянув стоси розкладених паперів перед ним.
- Що в цих папірцях? – поцікавилась Юі, підійшовши ближче.
- Мені потрібне одне заклинання. Та я ніяк не можу його знайти... – розчаровано промовив Дортерус. – Може, в тебе вийде...
«Добре, що він не запитав, чого я прийшла...» - думалось Юі, бо якби ж спитав, то не змогла б придумати, що відповісти.
Вона вмостилась просто на підлогу перед каміном і взяла кілька папірців у руки. Дівчина спантеличено вдивлялась в незрозумілі слова.
- Що це взагалі таке? – звернулась вона до Дортеруса.
- Септо́ра. Древня мова, придумана магами для найсильніших, а то й заборонених заклинань. Суміш латині, данської та англо-саксонської. Кожне слово в ній складається із семи букв, а кожне заклинання – із семи слів.
- Але... я ж нічого із цього не розумію. І для чого тобі таке сильне заклинання?
- Поки що ні для чого, я ще не знаю, де мені доведеться його використати. Прочитати зможеш? – посміхнувся Дортерус, на що Юі, поглянувши на слова, ствердно кивнула. – От і добре! Шукай усе, що б починалося із слова lavígri. Ось тобі олівець, підкреслюй просто у тексті.
Дівчина зосереджено поглинула поглядом у ті заклинання і взялась вишукувати потрібне слово. Дортерус задоволено поглядав на її обличчя, освітлене полум’ям каміну, на волосся, пасма якого відблискували холодними іскорками. Йому подобалося розглядати витончені риси обличчя цієї красуні, дивитися в бездонні очі, слухати мелодійний голос. Та в цьому голосі завжди відчувався якийсь холод. Іноді сильно, а іноді ледь-ледь помітно, та все ж. Зрештою, достатньо того, що він може бути поряд із нею. Ось так, як зараз, удвох перед потріскуючим каміном розгрібати купу папірців із переліком заклинань.
Юі так захопилась, що й не помічала того умиротвореного виразу на обличчі Дортеруса. Єдине – волосся заважало і спадало з пліч на папірці. Вона кілька раз відкинула його назад, та воно падало знову. Юі вирішила зібрати його повністю і розв’язала бант, яким були підібрані лише кілька пасм волосся зверху на маківці.
- Дозволь мені. – тихо озвався Дортерус.
- Що? – не зрозуміла Юі.
- Зав’язати тобі волосся.
Дівчина здивовано поглянула на нього, проте погодилась і піднялась. Дортерус підійшов і обережно торкнувся її волосся. По тілу Юі пробігли мурашки і вона заплющила очі. Якими приємними були дотики його рук, коли він підбирав пасма, заплітаючи їх у косу... Відчуття були такими неземними ніжними, що Юі забула про все на світі. Була тільки вона і Дортерус. Бозна-де у цілому Всесвіті... В цю мить вона відчувала, наче знає його все життя і не зможе більше без нього. Не зможе без його лагідного погляду, усмішки, приємного голосу... Без тих рук, які заплуталися у її волоссі… Нарешті вона усвідомила, що вже давно йому належала. Нарешті зрозуміла, що готова.
- Я кохаю тебе. – тихо промовила Юі і розплющила очі. Вони сяяли. Так, як і тоді, коли він говорив їй те саме. Яскравим, ледь зеленуватим сяйвом.