Перенесла їх Хотару в якийсь невеличкий будиночок, де не було нічого, окрім каміну, невеликого стола, диванчику та якоїсь шафки, і різко відштовхнула Юі, відібравши від неї листа, так, що та аж упала на підлогу. Раптом із прочинених дверей зліва від каміну, де, мабуть, була якась кімната, вийшла огидна собацюра. Вона була дуже схожою на одну із тих, яких одного вечора зустріла Юі в вестибюлі Академії: майже без шерсті, з налитими кров’ю палаючими очицями та жовтим запіненим оскалом. Лиш кажанячих крил у неї не було. Та тварюка підійшла до Юі і почала гарчати. Дівчина налякано відповзла назад до каміну. Упавши, дівчина помітила біля нього довгу палку із металічним наконечником, очевидно для того, щоб розгрібати жар у каміні. Хотару, швидко написавши якусь записку, покликала до себе собацюру, назвавши її, як Юі здалось, Се́рбером і встромила їй у пащу той папірець, сказавши, що «він має прийти з Сіе́лем». Хто такий він та Сіель, Юі не зрозуміла. Відіславши собаку, Хотару на мить відволіклась, запираючи за нею двері, а коли повернулась, Юі щосили огріла її тією палкою, потрапивши збоку по обличчі. Хотару упала непритомною на землю. У Юі від страху тремтіли руки. Вона боязко перевірила, чи часом не убила дівчину і полегшено зітхнула.
- Імунітет у неї… - зневажливо сказала Юі сама до себе. Вона відібрала у Хотару листа і, накинувши капюшон мантії, вийшла з будинку.
Озирнувшись, зрозуміла, що знаходиться в поселенні торговців.
«Добре, що це неподалік від кабінету Дортеруса… Потрібно поспішити» - наказала вона сама собі і поспіхом рушила і у бік Академії. Раптом неподалік попереду вона зауважила дві чоловічі постаті у мантіях, що швидко наближались. Хоч надворі було темно, Юі змогла одразу впізнати в них сера Юго та Сорена. Отут-то вона не на жарт занепокоїлась.
«Невже це по них послала собаку Хотару?» - раптом промайнула страшна думка. Сховатися навколо не було де.
- Ánden. – прошепотіла Юі і її волосся та колір очей змінились. Також трохи змінилось і обличчя. Вона сподівалась, що так її не впізнають. Сорен тепер не відчував у ній магію, адже Дортерус очистив її від того пурпурного сяйва. Проходячи повз директора та наглядача, вона щосили намагалась виглядати, як звичайна студентка Академії, і навіть сказала до них «доброго вечора!». Юго та Сорен спокійно відповіли на її привітання і попрямували далі. Юі видихнула з полегшенням і собі рушила, щораз пришвидшуючи ходу.
- Юго, - озвався до нього Сорен, – кажу тобі, то була погана ідея іти пішки. Треба було просто переміститися.
- Годі тобі. Ми зустріли по дорозі лише одну студентку. Думаєш, їй є діло до того, куди ми ідемо?
Сорен лише більше нахмурився. Він не любив отак світитися на людях, коли доходило до таких важливих справ, як зараз. Та Юго наполягав саме на прогулянці, а не на переміщенні, мовляв так можна щось помітити по дорозі і не упустити нічого.
На виході із центральної вулички поселення Юі потрібно було звернути, щоб вийти на доріжку, яка вела до Академії попри кабінет Дортеруса. Та не встигла вона дійти до краю будинку, за яким треба було звернути, як почула гарчання. Із сутінків попереду повільно вийшла та собака, яку Хотару посилала, як вона думала, по Сорена та директора. Від несподіванки Юі аж заклякла. Ще цього їй не вистачало. Вона насилу пригадала сонне заклинання, яке одразу ж швидко проговорила у напрямку собаки й повільно відступила кілька кроків назад. Та закляття не подіяло і тварюка ще більше визвірилась. Раптом ззаду почувся чийсь голос і дівчина з острахом оглянулась.
- Не поспішай, Юі.
Позаду неї стояв Сорен і гнівно зблиснув очима. За кілька кроків від нього директор мовчки тримав на руках непритомну Хотару.
- Rénse! – грізно мовив Сорен і волосся та очі Юі обернулись в свій природній вигляд. – Так і знав… Ти ж ледь подругу не вбила! - ще сердитіше й в’їдливо додав він.
Дівчина уже геть розгубилась. Вона не знала, куди тікати. За плечима не переставала гарчати та тварюка, інший бік дороги загородили Сорен та сер Юго.
«Усе, тепер я точно пропала…» - у розпачі подумала вона. Сорен повільно підходив ближче. Юі відступилась і боязко озирнулась на собаку. Та́ й собі підійшла ближче і заричала ще страшніше.
І тут зненацька просто перед нею з’явився Дортерус. Ухопивши дівчину за руку, він різко у півоберта змахнув крилом, рознісши собаку на шматки, і одразу прикрив ним Юі, відбивши світловий згусток, випущений у неї Сореном. І миттю зник.
- А нехай тебе..! Дідько!!! – сердито гаркнув Сорен і обернувся до Юго. Той непорушно стояв, спостерігаючи перед собою всю цю картину і про щось серйозно роздумував.