- Я мав на це причини. Та все ж не убив, бо вирішив дати тобі шанс обрати правильний шлях.
- Здається, потрібно тобі повторити те, що я вже говорила раніше – котись під три чорти! – сердито відказала Юі і впевнено рушила уперед, та Сорен ухопив її за руку.
- Юі… послухай мене…
- Відпусти її. – раптом неподалік у темряві почувся голос. Обоє впізнали його.
- Хм… - якось вдоволено видав Сорен. – Ніхто й не сумнівався в цьому, еге ж?
Постать мовчала.
- Що ж, - продовжив срібноволосий, - може вже годі гратися у власника та наївну дівчинку-іноземку? Відпусти її, брате... Так всім нам буде краще.
Після цих слів в темноті гнівно зблиснули зелені очі.
- Я нікого не тримаю. – спокійно озвався Дортерус.
- Ой, та годі тобі! Заморочив їй голову і тепер розказуватимеш, що це її вибір і всяке таке інше…
- А ти будь ніжніше і поклич її, а не тягни силоміць.
Сорен лиш скреготнув зубами.
- Говориш, наче про собаку…
- Я нічого не вирішую замість неї. – перебив його брат.
- Ха-ха-хах! – глузливо й награно зареготав Сорен. – Хочеш сказати, що вона сама обрала убивцю?
- Досить! – не витримала Юі. – Дортерус нікого не вбивав!
- Та невже?! То якого ж тоді він вийшов на слід твоєї тітки? Ти ж знаєш, чим вона у молодості займалась. Чи не півжиття за магією батьків полювала, а тут покликала Дата помічником до себе… Не дивує тебе, що він її за це не убив? Бо на його місці я чи ти саме так і зробили б, чи не так?.. І батьки наші, одні з найсильніших магів Англії, не просто так потрапили в ту аварію, бо «комусь» та магія була дуже потрібна. І ти для цього всього потрібна, та за тебе треба заплатити викуп або ж просто укласти вигідну угоду… гм?
Слова Сорена уже настирливо проникали у голову Юі і перевертали всі думки. Мозок напружено опирався, та хлопець вміло знаходив стежки до найсокровеннішого і в її такому надійному, захищеному від усіх всесвіті закрадались страшні сумніви. Все, що вона складала докупи увесь цей час, розліталося кульбабкою на подиху вітру… Вона тремтяче мовчала і щосили намагалась просто пропустити ті слова.
- А ти не думала, чому тітка так нав’язувала тобі брата? – Сорен підійшов ближче.
Юі глянула на Дортеруса. Той так само спокійно мовчав і дивився на неї незворушним пронизливим поглядом.
- Це ж добре складений план, - продовжував срібноволосий, – отримати об’єднану магію Сандервіків і урвати собі добрячий кусень, поділивши її, коли в тебе є така чарівна племінниця. Шанси, що на неї не зверне увагу жоден із нас практично рівні нулю… І ось взаємно засяяли очі, розповілась казка про прекрасну магію на двох – і voilà!16 Усе вже в її руках!
- Замовкни! – гнівно прокричала Юі.
- Пф! Ти кра́ще помізкуй над цим, ти ж розумна дівчинка. – зневажливо сказав це і зник.
Юі стояла, як укопана і відчувала себе розбитою кришталевою вазою. Раптом отямилась і обернулась до Дортеруса, та він рушив уперед і тихо докинув:
- Ходімо.
- Чого ти мовчиш?! Скажи… скажи, що це неправда! – вона чекала, що він її заспокоїть, як завжди робив. Просто гляне їй у очі і скаже, що це все навмисна маячня.
- Юі. – Дортерус зупинився. – Намарне зараз говорити, що Сорен неправий і таке інше. Ти все бачиш своїми очима. Ти відчула на собі магію Сорена і мою магію. Ти бачила взаємне сяйво. Ти, як ніхто краще, повинна знати тітку, яка заради тебе відкинула майже все. – він оглянувся і підійшов ближче. – Просто глянь у очі. Впевнено і допитливо, відкрито. І побачиш відповіді сама. Я не триматиму тебе, якщо захочеш піти, та поки ти цього не хочеш – тримай мою руку й не відпускай! І я нікому тебе не віддам, бо ти – моя! Зрозуміла?
Юі вражено дивилась на нього і в тих його прозорих очах бачила своє перелякане обличчя. Ну і як же цей паскудник Сорен міг змусити її засумніватися? Адже вона й сама знала, що все це були підлі, підступні, вдало дібрані слова.
- Угу… - розгублено промимрила Юі. Ось те, що вона мала почути насправді, те, що спіймало парашутики її кульбабки. Від цього аж у грудях стискалося і дівчині не вистачало повітря… Не була б вона такою сильною, не тримав би її за руку Дортерус - вона б розревілась, як мала дитина. Та дозволити собі цього дівчина не могла…
- Цікаво, четвертий кабінет ще довго пустуватиме..? – задумливо промовила Юі, дивлячись у вікно на порожню будівлю. – Доречі, хто його займе? – вона допитливо повернулась до Дортеруса.