- А й справді, добре що ти нагадала, геть забув… На днях я їду в Данію…
- Що? – вигукнула Юі від несподіванки. – Чому? Надовго?
Дортерус здивовано дивився на дівчину, помітивши хвилювання на її обличчі. Та за мить посміхнувся і підійшов ближче.
- Ей, заспокойся. Лише на два дні. Треба залагодити деякі справи у родичів і тамтешній Академії.
- Але ж… два дні – це дуже багато… За цей час може статися що завгодно. – Юі понуро опустила голову.
- Про мій від’їзд ніхто не знає, лише ти та Ліллі. Вона контролюватиме ситуацію, за це не хвилюйся. Та й якщо щось піде не так – ти завжди можеш прийти сюди. Це місце найнадійніше у всій Академії. Двері тебе впустять. І заклинання захисту на септорі ти знаєш.
- Гаразд, гаразд! – роздратовано відповіла дівчина. Їй ніяк не хотілося відпускати Сандервіка. Здавалося, що його відсутністю одразу скористаються усі «гієни» Академії. І точно не на користь Юі.
Дортерус торкнувся її підборіддя і заглянув у обличчя.
- Як тільки я повернусь – тебе чекатиме невеличкий сюрприз…
- Мені нічого не потрібно… - тихо відповіла Юі і притулилась до його грудей. – Лиш вертайся якнайшвидше.
Тих два дні, які Дортерус перебував у Данії, тягнулись дуже довго. Юі не знала, чим себе зайняти, тільки б не думати про його відсутність. Ні чай, ні кава, ані гарячий шоколад не могли її заспокоїти. Музика теж не допомагала. Книги, які вона намагалась читати, наче були написані випадковим набором букв. Нічого не запам’ятовувалось. Зрештою, дівчина зрозуміла, що без нього вона була мікроскопічною інфузорією, настільки примітивною, що лише дихати та живитись час від часу чимось. І безглуздо снувати десь у просторі.
Нарешті ці нестерпні два дні минули. Юі неохоче пленталась зранку на заняття. Дівчині здавалось, що вона вийшла надто рано, а тому не спішила.
- Ей, хто це в нас такий невиспаний? – зненацька підбігла до неї Енн і радісно посміхнулась. – Що з тобою? Захворіла?
- Ем… Ні, все гаразд. Справді, погано спала.
- Чула свіжі новини? – прощебетала Енн.
- Ти що, місцева «The Times»17? – насилу посміхнулась Юі.
- Я стараюсь! – пожартувала подруга.
- Може скажеш вже? – не витримувала Юі. Її подруга була неначе на голках.
- Інтригуюче, правда? Ну добре, добре – сьогодні з’явиться викладач із четвертого відокремленого кабінету! Не терпиться його побачити.
«Он воно що… Хм, сьогодні повертається Дортерус із Данії. Може, він туди по нього їздив?»
- В мене якесь таке передчуття… - сказала Енн, коли вони вже ввійшли у Академію. – Наче сьогодні щось відбудеться…
- Ти мене лякаєш… - занепокоїлась Юі і раптом помітила, що у вестибюлі просто у повітрі висить сяючий аркуш із якимось оголошенням. Дівчата підійшли до нього.
- Казала ж. – Енн вдоволено глянула на подругу. – Тут пише, що після четвертого заняття зібратись тут всім студентам без винятку. Мабуть, нам представлять нового викладача.
- Доброго ранку, Юі. – раптом почувся позаду голос Дортеруса і серце Юі аж тьохнуло. – І вам, міс Фог.
- Доброго ранку… - в один голос відповіли дівчата.
«Нарешті повернувся» - із пліч Юі наче камінь спав. Лиш глянувши на його привітне обличчя, дівчина відчула неабияке полегшення.
- Знайомтесь, - провадив далі Сандервік, - професор Флам Еберг із Данії, кузен сера Юго та міс Лілліан. Нарешті четвертий кабінет перестане пустувати.
Містер Еберг прискіпливим поглядом оглянув Юі. Та нічого не відповів.
- А це – одні з найкращих студенток Академії – Юі Сузуран та Енн Фог.
- Я зрозумів. – байдуже буркнув Флам.
- О! Нарешті ти приїхав, брате. – зненацька звідкілясь з’явився Юго, сухо привітавшись, і скоса глянув на дівчат.
В цю мить Флам здивовано витріщився то на Юго, то на Юі, і аж рот роззявив.
- Сенсей, - озвалась Юі, ухопивши Енн попід руку, - ми вже підемо…
- Гаразд… Побачимось. – і штурхнув Флама у бік. – Годі витріщатися.
Дортерусу однозначно той погляд Юго видався якимось підозрілим. Та ще й Флам так вже прискіпливо приглядався до Юі, що, напевне, й самим дівчатам стало не по собі.
- Як доїхав? – із вдаваною люб’язністю продовжив Юго, скоса поглядаючи і на Дортеруса.
- Ем… - отямився Флам. – Добре… Добре, все гаразд.
- Що ж, навідаєшся у мій кабінет, віддам тобі ключі та й поговоримо. Не забудь за сьогодні, всі на тебе чекали. – якось знову байдуже відповів Юго і зник так само несподівано, як і з’явився.