Місце, куди заклинання перенесло Нору, виглядало вкрай похмуро. Навіть її бібліотека в Єві не була такою непривітною. Переміщення у Безодню на цей раз відняло у неї багато сил. До того ж вона виявилась закутою в кам’яні кайдани – немов її руки були замуровані у стіну.
- Якого дідька?! – перед нею стояв остовпілий Флам і широко витріщався.
Нора розреготалась.
- Непогано вийшло. – відповіла вона. – А у вас тут похмурненько… Й тепла малувато. Може, хоч вогонь розпалиш? А то що це за пекло без жару?
- В кожного своє уявлення про пекло. – глузливо відповів Флам і виплеснув на неї десь з відро води. – Щось ти надто гаряча, остудись трохи. Твоє щастя, що я не маю звички мордувати жінок, хоч з тобою і ситуація інша.
- Як благородно з твого боку. – насмішкувато скривилась Нора.
- Хм… я розраховував, що тут з’явиться твоя племінниця. Як так вийшло?
- Так і не вийде, еге ж? – раптом нізвідки з’явився Мортен.
- О, давно не бачились! – вишкірилась руда.
- Й справді. Час тут іде трохи по іншому. Наверху, напевне, не минуло й дня.
- Зате більше часу на пошуки. Ти не повіриш, але я таки знайшла їх.
Мортен раптом насторожено прищурився.
- Навряд чи ти зможеш щось зробити, закутою в кам’яну стіну…
- Яка іронія, правда? – погодилась Нора.
- Що ж, коли ми дочекаємось Дортеруса? – поцікавився Флам.
- Ще недовго, хлопці… Присягаюсь, вас чекатиме сюрприз…
Глава двадцять дев’ята
Пекло
- Чому ти став невидимим, коли повернувся? - запитала Юі Дортеруса, коли Ліллі та Сорен пішли.
- Очевидно, Нора вибрала трохи не те заклинання. От воно мене і викинуло неправильно.
- Але… вже так було… - дівчина пригадала той випадок із піаніно, коли ще тільки приїхала у Академію.
- Тоді я теж був у Безодні…
Відповідь приголомшила Юі. Виходить, він таки знає, як звідти вернутися самотужки.
- Що… що ти там робив?
- Розвідка. Я мав знати, що це місце собою являє. Поки Мортен був тут, на землі, я відправлявся у Безодню і досліджував її. Іноді Нора допомагала мені, адже першою вивчати Безодню стала саме вона. Тому там вона не загубиться. І ще я думаю, що Нора знайшла там щось цікаве. Якесь місце…
- Що за місце? – ледве видихнула Юі.
- Щось на зразок в’язниці. Колись я чув, що в Безодні є такі аномалії. Це щось на кшталт пекла, чи, вірніше було б сказати – чистилища, де грішники спокутують свої провини. От тільки забирають їх туди силоміць. Нажаль, мені не пощастило знайти жодного такого «містечка»
Юі задумалась. Їй і уявити було важко, що представляє собою Безодня, особливо, якщо там і справді є якісь так би мовити «поселення». І там – люди… Все це було справжнім жахом!
Дортерус, ухопивши Юі за руки, притягнув до себе і обійняв.
- Не бійся. У Мортена один фокус – не дати мені змоги говорити. Я думаю, він цим скористається. У Безодні магія не діє ніяка, хіба що лише його або ж того, кому він дозволить. Зате діє септора і лише вона… І завтра ми туди ідемо. Знаю, до цього готовим не будеш ніколи, але ти не сама і я не дозволю нікому тебе й пальцем зачепити.
З тяжкою бідою настав новий день. Половину занять довелося відмінити за браком викладачів і зобов’язати студентів не покидати гуртожитки опісля аудиторних уроків. Саме тоді й планував Дортерус перейти межу у Безодню, і не всім це потрібно було бачити. Не варто зайвий раз підіймати шум.
Всю ніч Сорен не міг зважитися піти із Дортерусом. Він до останнього не довіряв Норі і її байкам. Та все ж руда змогла посіяти в його серце зерно сумнівів і зачепити гордість.
«От же ж бісова зараза! – подумки лаявся Сорен. – Бути Сандервіком – це й справді честь. Зрештою, я й так винен перед Датом… Угх… Я й справді не готовий…»
Та достатньо йому було лише глянути на Юі і рішення знайшлося само собою. Найдивнішим для нього було те, що на її обличчі не було помітно жодного хвилювання. Вона спокійно собі стояла в очікуванні переходу. І Сорен дивувався її холоднокровності.
«Невже вона настільки підготовлена? Хіба їй зовсім не страшно? Хай йому дідько! Та я справжній боягуз проти неї!»
Дортерус почав відкриття переходу із очищення території. Учора він довго сидів над паперами із заклинаннями, шукаючи потрібні слова септорою. Він окреслив на траві круг, всередині якого «намалював» ще один, потім пентаграму. Коли цей малюнок засяяв зеленим, він почав вписувати в кожну із п’ятьох частин слова. Усі слова складалися із семи літер і світилися іншим кольором. Спочатку було зеленувате, потім блакитне, синє, фіолетове і п’яте – червоне. Тоді весь круг засвітився червоним. Наостанок Дортерус уписав міх колами сім слів із семи букв. То було заклинання відкриття переходу на септорі і опісля цього коло знову засяяло зеленим. За мить у центрі того магічного візерунку просто із землі «виросли» двері. Звичайнісінькі собі дерев’яні двері із різьбленнями та тисненнями.