— Ксемеріусе?
Вологе відчуття навколо шиї зникло. Я швидко увімкнула ліхтарик. Але світло в приміщенні вже горіло. Темряву сяк-так розганяла слабенька лампочка, що звисала зі стелі.
— Агов? — мовив хтось.
Я підскочила на місці. Кімната була заставлена ящиками і меблями, а біля дверей стояв, притулившись до стіни, блідий молодик.
— Г-г-г-головне — це участь, — видушила я з себе.
— Ґвендолін Шеферд? — пробелькотів він.
Я кивнула.
— А звідки ви знаєте?
Молодик витягнув із кишені штанів зібганий аркуш і простягнув його мені. Здавалося, він був теж сам не при собі, як і я. Штани його трималися на шлейках, а на носі були маленькі круглі окуляри, світле волосся, рясно змащене брильянтином, було зачесане назад і розділене проділом. Він міг би зіграти в одному зі старих гангстерських фільмів роль надто розумного як на свої роки, проте нехитрого асистента прокуреного і бувалого в бувальцях комісара, який закохується в якусь гангстерку-гарнюню з пишним боа на шиї і наприкінці неодмінно гине від кулі.
Я трохи заспокоїлася і розгледілася. Більше нікого в кімнаті не було, в тому числі і Ксемеріуса. Очевидно, він не міг подорожувати в часі, хоч і чудово проходив крізь стіни.
Я похитнулася, але взяла простягнутий мені папірець. Це був пожовклий аркуш, який хтось недбало вирвав із пружинного блокнота. На ньому були нерівні рядки, написані на диво знайомою рукою.
Для лорда Монтроза — важливо!!!
12 серпня 1948 року, полудень. Алхімічна лабораторія. Приходь один.
Ґвендолін Шеферд
Моє серце знову закалатало. Лорд Лукас Монтроз був моїм дідусем! Він помер, коли мені було десять років. Я спантеличено розглядала закрут літери «М». Не було жодних сумнівів: ці кривулі були написані рукою, геть схожою на мою. Але як так може бути?
Я глянула на парубка.
— Звідки це у вас? І хто ви такий?
— Це ти писала?
— Можливо, — відповіла я, і мої думки гарячково побігли колесом. Якщо я це написала, то чому нічого про це не пам’ятаю? — Звідки у вас це?
— Я отримав цей папірець п’ять років тому. Хтось поклав його разом із листом у кишеню мого пальта. Це було того дня, коли відбувалася церемонія посвяти в адепти другого рівня. У листі було написано: «Хто зберігає таємницю, має знати Таємницю над Таємницями. Доведи, що ти вмієш не тільки мовчати, а й думати». Без підпису. Рука була інша — не та, що на записці, якась… елегантна, трохи старомодна.
Я кусала нижню губу.
— Не розумію.
— Я теж. Усі ці роки я вважав, що це якесь випробування, — сказав молодий чоловік. — Ще одна перевірка, так би мовити. Я нікому про це нічого не казав, але завжди чекав, що хтось заговорить зі мною з цього приводу або що я отримаю подальші вказівки. Але нічого ніколи не сталося. А сьогодні я прокрався сюди і вирішив почекати. Взагалі-то, я вже не розраховував, що щось станеться. Але тут з’явилася ти, матеріалізувалася з нічого. Саме о дванадцятій годині. Чому ти мені написала цю записку? Чому ми повинні зустрічатися в цьому далекому підвалі? З якого ти року?
— З 2011, — мовила я. — Мені дуже шкода, але на інші питання у мене немає відповідей. — Я кахикнула. — А ви хто?
— О, даруйте. Мене звуть Лукас Монтроз. Без «лорд». Я — адепт другого рівня.
Раптом у мене пересохло в роті.
— Лукас Монтроз. Бурдон-плейс, 81.
Хлопець кивнув.
— Так, там живуть мої батьки.
— Але тоді… — я вп’ялася в нього поглядом і глибше набрала повітря. — Тоді ви — мій дідусь.
— О ні… Знову?!
Парубок глибоко зітхнув. Потім опанував себе, відійшов від стіни, стер куряву з одного зі стільців, які стояли горою в кутку приміщення, і поставив його переді мною.
— Може, краще сядемо? Мені здається, ніби ноги мене не тримають.
— Мене теж, — зізналась я й сіла.
Лукас узяв собі інший стілець і сів навпроти мене.
— То ти — моя внучка? — слабо посміхнувся він. — Знаєш, у мене якесь кумедне відчуття. Я навіть ще не одружений. Точніше кажучи, навіть не заручений.
— А скільки тобі років? 0, перепрошую, я можу порахувати: ти народився в 1924 році, значить, у 1948-му тобі двадцять чотири.
— Так і є, — мовив він. — За три місяці мені виповниться двадцять чотири. А скільки тобі років?