— Та ні, я не зможу цього зробити. — Ой, як усе складно. І мені, напевно, слід дуже ретельно вибирати, що можна розповідати, поки я сама не зрозумію, що тут діється. У вухах ще звучали слова мами: «Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям». Але мені треба було комусь звіритись, і хто б підійшов на це краще, ніж мій власний дідусь? Я вирішила поставити все на одну карту: — Я не можу передати привіт Люсі й Полу. Вони поцупили хронограф і здиміли з ним у минулому.
— Що?! — очі Лукаса за скельцями окулярів були широко розкриті. — Чому вони це зробили? Я не можу повірити. Вони б нізащо… А коли це сталося?
— 1994 року, — сказала я. — Того року, коли я народилася.
— 1994 року Полові було двадцять, а Люсі — вісімнадцять, — сказав Лукас, звертаючись радше до себе, ніж до мене. — Себто за два роки. Бо наразі їм шістнадцять і вісімнадцять. — Він посміхнувся, ніби вибачаючись. — Звичайно, не зараз, а тільки зараз, коли цього року вони з’являться тут на елапсування.
— Я майже не спала минулої ночі, тому мені здається, що в мене в голові замість мізків якась цукрова вата, — зітхнула я. — І взагалі я рахую не дуже добре.
— Люсі й Пол… Те, що ти мені розповіла, купи не тримається. Вони б ніколи не зробили нічого такого навіженого.
— Але вони зробили. Я думала, що ти мені зумієш пояснити причину. За моїх часів усі намагаються мене переконати, що вони… негідники. Або навіжені. Або і те, й інше. У будь-якому випадку — небезпечні. Коли я зустріла Люсі, вона сказала, що я повинна тебе запитати про зеленого вершника. Отож я питаю: що значить зелений вершник?
Лукас приголомшено дивився на мене.
— Ти зустрічалася з Люсі? Але ти ж щойно сказала, що вона й Пол зникли в рік твого народження, — але тут до нього, здається, дійшло ще щось. — Якщо вони взяли з собою хронограф, то як ти можеш мандрувати в часі?
— Я зустріла їх у 1912 році. У леді Тілні. Крім того, існує другий хронограф, який Вартові використовують для нас.
— Леді Тілні? Але вона померла чотири роки тому. І другий хронограф не працює.
Я зітхнула.
— Зараз працює. Слухай, дідусю, — на цьому слові Лукас здригнувся, — для мене все це ще дужче заплутане, ніж для тебе, адже буквально кілька днів тому я взагалі поняття не мала про всю цю веремію. Я нічого не можу тобі пояснити. Мене сюди послали елапсувати, хай їм грець, а я навіть не знаю, як це дурнувате слово пишеться, я його вчора вперше почула. Це лишень моя третя мандрівка з хронографом. А до цього я тричі стрибала неконтрольовано. А це сумнівна радість. Взагалі-то, всі думали, що моя кузина Шарлотта носить ген, адже вона народилася відповідного дня, а моя мама збрехала щодо мого дня народження. Тому Шарлотта вчилася танцювати, знає все про чуму і короля Георга, вміє фехтувати, їздити верхи в дамському сідлі та грати на піаніно, і бозна-чого вона ще навчилася на цих таємничих заняттях. — Що більше я говорила, то швидше слова вилітали з мого рота. — У всякому разі, я нічого не знаю, крім тієї дещиці, яку мені розповіли, і це було, їй-богу, не надто багато і не надто зрозуміло. І що найгірше: мені досі не було коли думати над тим, що відбувається, аби трохи розібратися. Леслі, моя подруга, зібрала інформацію в «Ґуґлі», але містер Вітмен забрав у нас папку, та я все одно зрозуміла хіба що половину. Усі чекають від мене чогось особливого і вкрай розчаровані.
Лукас пробурмотів:
— Наділено рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука.
— Ось бачиш, магія Крука і все таке. Як на лихо, я нічого не тямлю. Граф Сен-Жермен душив мене, хоча стояв за кілька метрів від мене, і я чула його голос у себе в голові. А потім були чоловіки в Гайд-парку — з пістолетами і шпагами, і мені довелось одного з них заколоти. Якби я цього не зробила, він убив би Ґідеона, а він такий… такий… — я набрала повні груди повітря, щоб за мить засипати дрібненько, наче маком: — Взагалі-то, Ґідеон справжнє «ге» на патичку, він поводиться так, ніби я йому тягар, і він поцілував сьогодні вранці Шарлотту, хоча тільки в щічку, але, може, це щось та значить, у всякому разі, я не повинна була його цілувати, не запитавши про це, я взагалі його знаю лише день або два, але він раптом став таким… милим і потім… Усе сталося так швидко… І всі думають, що це я розповіла Полу й Люсі, коли ми прийдемо до леді Тілні, нам же потрібна її кров, і кров Люсі й Пола теж, але їм потрібна моя і Ґідеона, тому що в їхньому хронографі її немає. І ніхто мені не каже, що станеться, коли кров усіх зчитають у хронограф, тож іноді я думаю: вони й самі точно не знають. А я повинна тебе запитати про зеленого вершника, сказала Люсі.