— Моє відчуття підказує, що ви знову цілувалися, — зауважив Ксемеріус. — Моє відчуття і моя проникливість.
— Дурниці, — відповіла я і почула, як Ксемеріус вибухнув дзявкітливим сміхом.
— Повір мені, я в цьому світі з XI століття і точно знаю, яка на вигляд дівчина, що повернулася з копиці сіна.
— Сіна?! — обурено повторила я.
— Ти зі мною розмовляєш? — запитав Ґідеон.
— А з ким іще? — сказала я. — Котра година, власне? До речі, про сіно. Я голодна, як собака.
— Майже пів на восьму.
Ґідеон відпустив мене. Щось кілька разів пропищало, і я врізалася плечем у стіну.
— Гей!
Ксемеріус знову зайшовся сміхом.
— І це називається справжній кавалер!
— Вибач. У цього чортового мобільника немає внизу прийому. Тридцять чотири пропущених дзвінки, супер! Це може бути тільки… о ні!.. Моя мати! — Ґідеон важко зітхнув. — Вона залишила одинадцять голосових повідомлень.
Навпомацки я пробиралася вздовж стіни.
— Або зніми мені цю дурну пов’язку, або веди мене далі!
— Гаразд.
Я знову відчула його руку.
— Ну, не знаю, що можна подумати про чоловіка, який зав’язує очі своїй приятельці, щоб спокійно перевірити свій мобільник, — сказав Ксемеріус.
Я теж цього не знала.
— Сталося щось погане?
Знову зітхання.
— Я припускаю, що так. Зазвичай ми не розмовляємо так часто. Досі нема сигналу.
— Обережно, сходинка, — попередив Ксемеріус.
— Може, хтось захворів, — сказала я. — Або ти забув щось важливе. Наприклад, моя мама залишила мені купу повідомлень, щоб нагадати, що я забула привітати дядька Гаррі з днем народження. Хух!
Якби Ксемеріус мене не попередив, я б урізалася в перила животом. Ґідеон нічого не помітив. Я навпомацки, наскільки це було можливо, дерлася вгору крученими сходами.
— Ні, такого бути не може. Я ніколи не забуваю про дні народження, — він говорив змучено. — Це, напевно, щось із Рафаелем.
— З твоїм меншим братом?
— Він раз у раз робить щось небезпечне. Водить машину без прав, стрибає з круч, дереться на скелі без страховки. Хтозна, кому він щось хоче довести. Торік вирішив політати на параплані, а тоді три тижні пролежав у лікарні з черепно-мозковою травмою. Можна було сподіватися, що він зробив висновки, але ні, на день народження він попросив у «месьє» швидкісний човен. А цей ідіот виконує будь-які його забаганки… — Опинившись нагорі, Ґідеон пішов швидше, і я кілька разів спіткнулася. — О, нарешті! Сюди!
Схоже, він слухав на ходу автовідповідач. Але я нічого не могла розібрати.
— От чорт! — кілька разів тихенько вилаявся Ґідеон. Він знову відпустив мене, і я обережно просувалася вперед.
— Якщо не хочеш наштовхнутися на стіну, поверни тут ліворуч, — інформував мене Ксемеріус. — О, він зрозумів, що в тебе немає вбудованого радара.
— Окей, — пробурмотів Ґідеон. Його руки обережно торкнулися мого обличчя, потім потилиці. — Вибач, будь ласка, Ґвендолін. — У його голосі бриніла тривога, але я не думала, що він тривожиться про мене. — Ти знайдеш сама дорогу назад?
Він розв’язав шарф, і я кілька разів кліпнула. Ми стояли перед ательє мадам Россіні.
Ґідеон легко погладив мене по щоці й криво посміхнувся.
— Ти ж знаєш дорогу, правда? Машина вже чекає на тебе. Побачимося завтра.
І перш ніж я встигла відповісти, він уже відвернувся.
— І сліду не залишив, — сказав Ксемеріус. — Не надто ввічливо.
— Що трапилося? — крикнула я вслід Ґідеону.
— Мій брат утік із дому, — відповів він, не обертаючись і не уповільнюючи хід. — Вгадай з трьох раз, куди він подався.
Але цієї миті він зник за поворотом, так що я навіть один раз не могла вгадати.
— Ну, припустімо, на Фіджі, — буркнула я.
— Мені здається, ти даремно ходила з ним на копицю, — сказав Ксемеріус. — Тепер він думає, що тебе легко здобути, і більше не докладатиме зусиль.
— Ох, прикуси язика, Ксемеріусе. Розмови про копицю мене нервують. Ми всього лише трохи поцілувалися.
— Це ще не причина перетворюватися на помідор, серденько!
Я схопилася за розпашілі щоки й розлютилася.
— Ходімо! Я хочу їсти. Сьогодні є хоча б шанс, що мені дістанеться вечеря. І, може, дорогою нам вдасться одним оком глянути на цих таємничих членів Внутрішнього Кола.
— Тільки не це! Я підслуховував їхні розмови всю другу половину дня! — зауважив Ксемеріус.
— О, чудово! Розповідай.
— Ну-до-та! Я думав, вони питимуть кров із черепів або малюватимуть таємничі руни на плечах. Але ні-і! Вони просто розмовляли — в костюмах і краватках!