приндою, яку тільки можна собі уявити», а ми відповідали хором: «Точно, як Шарлотта!» Тітонька Медді похитала головою і сказала:
— Ні, Гейзел була набагато-набагато гіршою. Вона піднімала котів за хвіст і крутила їх над головою.
Поки я, спершись підборіддям на голову Ніка, слухала історію про те, як тітонька Медді, тоді ще десятирічна дівчинка, мстилася за всіх замучених кішок Глостерширу і влаштувала так, що кузина Гейзел скупалась у вигрібній ямі, перед очима мені крутився Ґідеон. Де він зараз? Що він робить? Хто з ним? Чи думає він цієї миті про мене — теж із цим дивним теплим відчуттям десь біля шлунка? Напевно, ні.
Я насилу втрималась, щоб глибоко не зітхнути, згадавши наше прощання перед ательє мадам Россіні. Ґідеон навіть не глянув на мене, хоча ще кілька хвилин тому ми цілувалися. Знову. А я тільки вчора ввечері присягнулася Леслі по телефону, що це ніколи не повториться: «Поки ми не з’ясуємо однозначно, що між нами відбувається!»
До речі, Леслі тільки засміялась у відповідь.
— Та ну, кого ти хочеш обдурити? Абсолютно ясно, що між вами відбувається: ти закрутила собі голову хлопцем та й годі!
Але як я могла бути закохана в хлопця, з яким познайомилася лише кілька днів тому? Хлопця, який здебільшого мною лише попихує? Правда, в моменти, коли він цього не робить, він просто… він такий… такий неймовірно…
— А ось і я! — каркнув Ксемеріус і з розгону приземлився на стіл біля свічника.
Кароліна, що сиділа на колінах у мами, здригнулась і втупилася в його напрямку.
— Що, Каролінко? — запитала я тихенько.
— Та ні, нічого, — сказала вона. — Мені здалося, що я побачила якусь тінь.
— Правда? — я ошелешено подивилася на Ксемеріуса.
Він тільки знизав плечима і посміхнувся.
— Скоро повня. Чутливі люди можуть іноді нас бачити, але тільки краєчком ока. Придивляться пильніше, а нас уже немає… — Він знову повис на люстрі. — Стара леді з сивими кучериками бачить і чує теж набагато більше, ніж вам розповідає. Коли я для приколу поклав їй лапу на плече, вона схопилася за це місце… Але в твоїй родині мене це не дивує.
Я з Любов’ю подивилася на Кароліну. Така чутлива дитина — не хотілося б, щоб вона успадкувала від тітоньки Медді дар видіння.
— Зараз буде моє улюблене місце, — мовила Кароліна з пломенистими очима, і тітка Медді охоче розповіла, як садистка Гейзел у вихідній недільній сукні стояла по шию у вигрібній ямі й голосно кричала: «Я тобі це вдома ще пригадаю, Маделейн, ще пригадаю!»
— І вона й справді пригадала, — вела далі тітка Медді. — І не один раз.
— Але цю історію ми послухаємо не сьогодні, — енергійно втрутилася мама. — Дітям час у ліжко. Завтра їм до школи.
Ми всі тільки зітхнули, причому тітонька Медді найголосніше.
У п’ятницю був млинцевий день, а отже, ніхто не пропускав обід у шкільній їдальні, бо млинці були там єдиною їстівною стравою. Я знала, що Леслі ладна все віддати за млинці, тож я не дозволила їй залишитися зі мною в класі, де ми домовилися зустрітися з Джеймсом.
— Іди їсти, — сказала я. — Я розсерджуся, якщо через мене ти відмовишся від млинців.
— Але тоді нікому буде стояти на шухері. Крім того, мені хочеться докладніше дізнатися про те, що вчора сталося з тобою, Ґідеоном і зеленою канапою…
— Детальніше я вже, хоч заріж, тобі не розкажу, — відрубала я.
— Ну, тоді розкажи ще раз, це так романтично!
— Іди їсти млинці!
— Сьогодні ти обов’язково повинна взяти номер його мобільника, — сказала Леслі. — Це ж золоте правило: не цілуй хлопця, коли не знаєш номера його мобілки.
— Смачні, рум’яні млинці з яблуками… — докинула я.
— Але…
— Зі мною залишається Ксемеріус, — я показала на підвіконня, де сидів Ксемеріус і, нудьгуючи, жував гострий кінчик хвоста.
Леслі здалася.
— Ну, гаразд. Але нехай він навчить тебе сьогодні чогось потрібного. Нащо комусь уміти розмахувати указкою місіс Каунтер! А якщо тебе в такому вигляді хтось побачить, то миттю запроторить до психлікарні, подумай про це.
— Іди вже, — сказала я і випхала її за двері тієї миті, коли в кімнаті з’явився Джеймс.
Джеймс зрадів, що ми цього разу були самі.
— Ця веснянкувата нервує мене, постійно втручаючись. Вона геть мене не бачить.
— Причина цього… а-а-а… забудь.
— Чим можу тобі нині прислужитися?
— Я подумала, що ти міг би мені розповісти, як віталися на суаре у вісімнадцятому столітті.
— Віталися?
— Атож, віталися. Салют. Добрий вечір. Ну, ти знаєш, як вітають одне одного при зустрічі. І що при цьому роблять. Тиснуть руку, цілують руку, кланяються, присідають, як кажуть: світлість, ясновельможність, високість… усе так складно, й легко помилитися.