Джеймс надувся, як лопух на вогні.
— Не помилишся, якщо робитимеш те, що я говорю. У першу чергу я тобі покажу, як дама присідає перед кавалером, який має один із нею суспільний стан.
— Супер, — похвалив Ксемеріус. — Цікаво тільки, як Ґвендолін має дізнатися, яке суспільне становище цей кавалер посідає?
Джеймс втупився в нього.
— А це що таке? Ану, тпрусь! Геть звідси!
Ксемеріус скептично пирхнув.
— Як ти сказав?
— Ох, Джеймсе, — мовила я. — Придивися. Це Ксемеріус, мій друг… е-е-е… демон-горгулья. Ксемеріусе, це Джеймс, теж мій друг.
Джеймс витягнув із рукава носовик, і я відчула запах конвалій.
— Хай там що… він повинен піти. Він нагадує мені, що я страшенно марю, марю гарячково, а проте маю вчити невиховану дівчинку хороших манер.
Я зітхнула.
— Джеймсе, це не маячня, коли ти нарешті зрозумієш? Двісті років тому в тебе, напевно, і була лихоманка, але потім ти… загалом, ти і Ксемеріус… ви обоє…
— …померли, — завершив Ксемеріус. — Якщо бути точним, — він схилив голову на плече. — Це ж правда. Що ти ходиш коло та навколо?
Джеймс обмахнувся носовичком.
— Нічого не хочу чути. Коти не вміють розмовляти.
— Я що, схожий на кота, ти, привиде дурний? — розсердився Ксемеріус.
— Ще й як схожий, — сказав Джеймс, не дивлячись у його бік. — Хіба що вуха… І роги… І крила. І дивний хвіст. Ох, ненавиджу це гарячкове марення!
Ксемеріус встав перед Джеймсом, широко розставивши лапи, і люто бив хвостом.
— Ніяке я не марення. Я — демон, — сказав він і від збудження вихлюпнув добрячий потік води. — Могутній демон. Викликаний магами і будівельниками в одинадцятому столітті за вашим часом у вигляді кам’яної горгульї охороняти вежу в церкві, якої давно вже немає. Коли багато століть тому пісковикове моє тіло було зруйновано, ось що від мене залишилося — даруйте на слові, тінь мого старого «Я». Ця тінь приречена блукати світами, поки не розсиплеться на порох, що, імовірно, триватиме кілька мільйонів років.
— Ля-ля-ля… я нічого не чую, — закотив очі Джеймс.
— Ти жалюгідний, — сказав Ксемеріус. — На відміну від тебе, я не маю вибору: я проклятий магами і засуджений на таке існування. Натомість ти можеш будь-якої миті перервати своє убоге існування привида і піти туди, куди йдуть люди, помираючи.
— Але я ще не вмер, поганий коте! — закричав Джеймс. — Я лише хворий і лежу в своєму ліжку з гарячковим маренням. І якщо ми зараз не змінимо тему, я піду геть!
— Гаразд-гаразд, — мовила я, витираючи калюжу, що зробив Ксемеріус, губкою, якою зазвичай стирали крейду з дошки. — Давайте продовжимо. Присідання перед кавалером рівного суспільного стану…
Ксемеріус похитав головою й майнув над нашими головами до дверей:
— Я постою на шухері. Буде незручно, якщо хтось застукає тебе, коли ти присідатимеш.
Перерви не вистачило, щоб вивчити всі присідання, що мені хотів показати Джеймс, але, врешті-решт, я навчилася присідати в трьох різних варіантах і дозволяти цілувати свою руку. (Я дуже раділа, що нині про цей звичай забули.) Коли
в клас почали один по одному повертатися мої однокласники, Джеймс, уклонившись, розпрощався, але я встигла йому пошепки подякувати.
— Ну? — спитала Леслі.
— Джеймс вважає Ксемеріуса дивним котом зі свого марення, — повідомила я їй. — Можу тільки сподіватися, що те, чого він мене навчив, не спотворено його гарячковою фантазією. Якщо це так, то можна вважати, що я вже знаю, що робити, коли мене відрекомендують герцогу Девонширському.
— О, чудово, — сказала Леслі. — І що ти зробиш?
— Глибоко й надовго присяду, — сказала я. — Майже так само надовго, як перед королем, але довше, ніж перед маркізом або графом. Власне, це як раз плюнути. Поза цим, треба мило подавати поцілувати руку і при цьому посміхатися.
— Ти подумай — Джеймс у чомусь став у пригоді! Ніколи б не повірила. — Леслі схвально оглянула класну кімнату. — Ти всіх вразиш у вісімнадцятому столітті.
— Сподіваюся, — сказала я.
Решта занять не зіпсувала мені настрою. Шарлотта й цей дурень Товстогубий здивуються, зрозумівши, що я знаю різницю між «світлість» і «ясновельможність», хоча всі вони намагалися пояснити якнайскладніше, щоб заплутати мене остаточно.
— До речі, у мене з’явилася теорія про магію Крука, — сказала Леслі після уроків, коли ми йшли з класу до своїх шафок. — Вона така проста, що ніхто не здогадався. Давай завтра вранці зустрінемося у вас удома, і я принесу все, що зібрала на цю тему. Хіба що моя мама запланувала на завтра велике сімейне прибирання і наготувала для кожного гумові рукавички…