Містер Марлі зніяковіло привітав мене, посадив у машину й зачинив дверцята.
— Щось трапилося? — у мене було погане передчуття, що я щось проґавила. І вираз обличчя Шарлотти лише зміцнив мене в ньому.
Коли лімузин рушив, Ксемеріус ковзнув крізь дах у салон машини і всівся на сидіння проти мене. Містер Марлі сидів попереду поруч із шофером, як і минулого разу.
— Було б чудово, якби ти сьогодні більше старалася, — почала Шарлотта. — Коли я на все це дивлюся, то мені неприємно. Як-не-як, ти ж моя кузина.
Я голосно розреготалася.
— Шарлотто, припини! Вже зі мною тобі точно нема чого прикидатися! Тобі просто в кайф дивитися, що я почуваюсь як корова на льоду.
— Це неправда! — Шарлотта похитала головою. — Це типово твоя манера — думати тільки про себе у своєму дитячому егоцентризмі. Усі хочуть тобі допомогти, щоб ти… не зіпсувала все через свою нездалість. Хоча… може, у тебе й не буде більше такої можливості. Я можу собі уявити, що вони все скасують…
— Чого це?
Деякий час Шарлотта мовчки дивилася на мене, а потім сказала, майже не приховуючи зловтіхи:
— Коли треба, тоді й дізнаєшся. Якщо дізнаєшся…
— Щось трапилося? — запитала я, звертаючись не до Шарлотти, а до Ксемеріуса. Я ж не дурна. — Містер Марлі розповідав що-небудь до мого приходу?
— Тільки щось малозрозуміле, — мовив Ксемеріус, у той час як Шарлотта, зціпивши зуби, дивилась у вікно. — Схоже, сьогодні вранці щось трапилося під час стрибка… е-е-е… са- моцвітика…
Він почухав хвостом брову.
— Не змушуй витягувати з тебе кліщами кожне слово!
Шарлотта, яка природно думала, що я розмовляю з нею, сказала:
— Якби ти не запізнилася, то теж би дізналася.
— …Діаманта, —
додав Ксемеріус. — Хтось його… м-м-м… як би це краще сформулювати? Хтось дав йому по кумполу.
Мій шлунок болісно стягнуло.
— Що?!
— Тільки не треба нервувати, — зауважив Ксемеріус. — Він живий. Принаймні я так зрозумів з лопотіння рудого. Ах, Боже-світе! Ти побіліла як полотно. О-о, сподіваюся, ти не зблюєш? Отямся!
— Я не можу, — прошепотіла я. Мені здавалося, я вмираю.
— Що ти не можеш? — прошипіла Шарлотта. — Перше, чого має навчитися носій гена, це забути про власні потреби й віддавати всього себе справі. Ти ж робиш точнісінько навпаки.
Внутрішнім поглядом я бачила, як на долівці лежить Ґідеон, увесь у крові. Мені стало важко дихати.
— Інші віддали б усе, щоб займатися в Джордано. А ти вдаєш, що тебе мучать.
— Та стули вже пельку, Шарлотто, — крикнула я.
Шарлотта знову відвернулася до вікна. Я вся тремтіла.
Ксемеріус простягнув лапу і, намагаючись заспокоїти, поклав її мені на коліно.
— Я спробую що-небудь дізнатися. Знайду твого улюбленця і все тобі розповім, згода? Тільки не реви! Інакше я почну хвилюватися і плюватимуся водою на ці чудові шкіряні сидіння, а твоя кузина подумає, що ти набурила в штани.
Різким рухом він рвонув крізь дах машини й полетів геть. Спливло жахливих півтори години, поки він з’явився знову.
Півтори години, під час яких я собі уявляла найстрашніше і почувалася радше мертвою, ніж живою. І від того, що ми вже були в Темплі й невблаганний майстер почав свій урок, мене не попустило. Мені несила було прислухатися до лекції Джордано про колоніальну політику або повторювати танцювальні па за Шарлоттою. Що, як на Ґідеона знову напали чоловіки зі шпагами і він цього разу не зміг себе захистити? Якщо я не уявляла, як він лежить на землі, сходячи кров’ю, то бачила його на реанімаційному ліжку, підключеного до сотні шлангів, блідого як крейда. Чому не було нікого, у кого я могла б запитати про нього?
Нарешті Ксемеріус влетів крізь стіну в стару трапезну.
— Ну?! — запитала я, не звертаючи уваги на Джордано й Шарлотту. Вони саме намагалися мені показати, як треба аплодувати на суаре у вісімнадцятому столітті. Звісно, зовсім не так, як я це робила.
— Це ладки-ладусі, дурне дівчисько, — сказав Джордано. — Так плескають діти в пісочниці, коли з чогось радіють… Куди ти знову дивишся? Ні, я зараз здурію!
— Усе гаразд, моя дівчинко з копиці, — зауважив Ксемеріус і радісно посміхнувся. — Хлопця стукнули чимось по голові й на кілька годин вивели з ладу, але його теперішній вигляд змушує припустити, що череп у нього твердий, як алмаз, він не дістав навіть струсу мозку. А рана на лобі робить його навіть… е-е-е… о ні, не треба знову бліднути! Я ж сказав, усе гаразд!
Я набрала повні легені повітря. Від полегшення у мене закрутилася голова.