— Я знаю, — сказала я. — Містер Вітмен записав сьогодні Рафаеля в школу Сент-Леннокс.
Я почула, як містер Джордж глибоко зітхнув.
— Юнак утік із дому, після того як наробив із друзями якихось дурниць. Божевільна ідея Фалька — залишити Рафаеля в Англії. У цей турбулентний час нам усім — і насамперед Ґідеонові — є чим зайнятися, окрім як наглядати за неслухняними юнаками… Але Фальк ніколи не міг відмовити Зеліні, і, здається, це останній шанс Рафаеля дістати документ про закінчення школи — далеко від друзяк, які так погано на нього впливають.
— Зеліна — це мати Ґідеона й Рафаеля?
— Так, — мовив містер Джордж. — Жінка, від якої вони обидва успадкували прекрасні зелені очі. Ну, ось ми й на місці. Можеш зняти пов’язку.
Цього разу ми були самі в підвалі.
— Шарлотта сказала, що ви через ці обставини скасуєте візити у вісімнадцяте століття, — сказала я з надією. — Або відкладете? Ну, щоб у Ґідеона був час відновитися і щоб я, можливо, ще трохи потренувалася…
Містер Джордж похитав головою.
— Ні. Ми цього не зробимо. Ми вживемо всіх заходів обережності, які тільки можна зробити, але графу дуже важливо дотримати цього щільного графіка. Ґідеон і ти підете післязавтра на суаре, це точно вирішено. Чи є у тебе якісь побажання, в який рік ти б хотіла вирушити на елапсування?
— Ні, — сказала я підкреслено байдуже. — Все одно це котові під хвіст, якщо сидиш у замкненому підвалі, чи не так?
Містер Джордж обережно звільнив хронограф від оксамитової тканини.
— Справді. Ґідеона ми зазвичай відправляємо в 1953 рік, це був спокійний рік, ми тільки повинні стежити, щоб він не зустрівся там сам із собою, — він посміхнувся. — Уявляю, як це, мабуть, моторошно — коли тебе де-небудь замкнено наодинці з самим собою. — Він погладив себе по животу і задумливо подивився перед собою. — Що ти скажеш про рік 1956-й? Він теж видався вельми спокійним.
— Авжеж, чудово, — сказала я.
Містер Джордж простягнув мені ліхтарик і зняв із пальця перстень.
— Тільки на випадок… не бійся, ніхто не прийде — вночі, о пів на третю.
— Вночі о пів на третю? — повторила я ні жива ні мертва. І як мені серед ночі пробратися до дідуся? Жодна людина не повірить, що я могла заблукати в підвалі вночі о пів на третю. Може, взагалі в будинку нікого не буде. Тоді все буде марно! — Ох, містере Джордж, будь ласка, не треба! Не посилайте мене вночі в ці страшні катакомби, саму-самісіньку!..
— Але, Ґвендолін, це ж пусте — глибоко під землею, у замкнутому приміщенні…
— Але я… я… вночі боюся! Будь ласка, ви не можете мене саму… — я була в такому відчаї, що майже плакала, мені навіть не потрібно було прикидатися.
— Ну, добре, — сказав містер Джордж, заспокійливо дивлячись своїми маленькими очицями. — Я забув, що ти… Візьмемо інший час доби. Ну, скажімо, третя пополудні?
— Значно краще, — погодилась я. — Дякую.
— Нема за що. — Містер Джордж на хвилю відвів погляд від хронографа і посміхнувся мені. — Ми справді вимагаємо надто багато від тебе. Думаю, на твоєму місці я б теж не хотів опинитися сам у підвалі. Особливо, якщо згадати, що часом ти бачиш речі, яких не бачать інші…
— Так, дякую, що нагадали про це, — сказала я. Ксемеріуса тут не було, а то він страшенно б образився на слово «речі». — Як там було щодо могил зі скелетами і черепами відразу тут, за рогом?
— О, — сказав містер Джордж, — я не хотів тебе налякати ще більше.
— Дарма, — махнула рукою я. — Я не боюся мертвих. На відміну від живих, вони (я на собі пересвідчилася) не роблять нічого поганого. — Я побачила, що містер Джордж здивовано підвів брову, і хутко докинула: — Звичайно, вони все одно страшні, я б ні за які гроші не хотіла сидіти вночі поруч із ними в катакомбах… — я простягнула руку, іншою притискаючи до грудей сумку. — Візьміть цього разу підмізинний палець, його ще не брали.
У мене серце калатало, як шалене, коли я витягла ключ зі схованки в стіні й розгорнула записку, яку залишив Лукас. У ній були тільки латинські слова, нічого особистого. Пароль на цей день був напрочуд довгим, і я навіть не намагалася вивчити його напам’ять. Узявши кулькову ручку з пенала, я записала його в себе на долоні. Лукас намалював план підвального приміщення. Згідно з цим планом, мені треба було, вийшовши з дверей, триматися правого боку, потім тричі повернути ліворуч, щоб опинитися біля підніжжя великих сходів, де мали стояти перші охоронці.
Двері легко відчинились, щойно я крутнула ключ у замку. Я на мить замислилась, але вирішила не замикати їх знову, на той випадок, якщо дорогою назад я поспішатиму. Зсередини тхнуло цвіллю, стіни ясно говорили про поважний вік цих склепінь. Стеля була низькою, а проходи — геть вузькими. Кожні кілька метрів убік відходив інший прохід або в стіні виявлялися двері. Без ліхтарика й плану, намальованого Лукасом, я б, либонь, заблукала, попри дивне відчуття, ніби тут мені було щось знайоме.