— Дві години в тихому підвалі в 1953 році, Джейку, — перебив його Фальк. — На канапі. Він це переживе.
— Звісно, переживу, — сказав Ґідеон, а його погляд став ще похмурішим, якщо це взагалі було можливо.
Раптом мені захотілося розплакатися.
Містер Джордж відчинив двері.
— Ходімо, Ґвендолін.
— Ще хвилинку, містере Джордж, — Ґідеон міцно схопив мене за руку. — Я б хотів тільки дізнатися, в якому році Ґвендолін була щойно.
— Щойно? У 1956-му, в липні, — мовив містер Джордж. — Чому ти питаєш?
— Ну-у… від неї пахне сигаретами, — сказав Ґідеон, до болю стискаючи руку. Я майже випустила сумку.
Автоматично я понюхала рукава шкільної куртки. Справді, багатогодинне перебування в задимленому кафе залишило слід. Господи, але ж як мені це пояснити?!
Усі в кімнаті дивилися на мене, і я зрозуміла, що треба хутко придумати якусь відмовку.
— Окей, викрив, — сказала я і понурила очі. — Я курила. Але всього три сигарети. Чесне слово.
Містер Джордж похитав головою.
— Але, Ґвендолін, я ж тобі найсуворіше наказував, жодного предмета…
— Мені шкода, — я не дала йому закінчити фразу. — Але там нудно. Цей темний підвал… А сигарета допомагає прогнати страх… — Я постаралася надати обличчю збентеженого виразу. — Я всі недопалки згребла і забрала з собою, ви можете не хвилюватися, що хтось знайде пачку «Lucky Strike» і здивується.
Фальк засміявся.
— А наша принцесочка, виявляється, не така вже й слухняна, — зауважив доктор Байт, і я полегшено зітхнула. Схоже, вони повірили. — Не треба так дивитися, Томасе. Я свою першу сигарету викурив у тринадцять років.
— Я теж. Першу й останню, — Фальк де Віллерз знову схилився над хронографом. — Але палити справді не варто, Ґвендолін. Я впевнений, твоя мама була б шокована, якби дізналася.
Навіть маленький Роберт енергійно закивав і дивився на мене з докором.
— Крім того, це вадить зовнішності, — докинув доктор Байт. — Від нікотину псуються шкіра й зуби.
Ґідеон мовчав, як стіна. І не відпускав мою руку. Я змусила себе невимушено подивитися йому в очі та спробувала винувато посміхнутися. У відповідь його очі звузились і він ледь помітно похитав головою. Потім знехотя відпустив мене. Я глитнула, оскільки раптово відчула клубок у горлі.
Чому він так тримався? В один момент милий і ніжний, а в наступний — холодний і неприступний? Людині це несила витримати. Принаймні мені. Те, що сталося між нами тут, у цій кімнаті, відчувалося, як… справжнє. І раптом він не знайшов нічого кращого, як за першої ж нагоди викрити мене перед усіма? Чого він хотів цим добитися?
— Ну ж бо, ходімо, — сказав містер Джордж, звертаючись до мене.
— Побачимося післязавтра, Ґвендолін, — мовив Фальк де Віллерз. — У твій найважливіший день.
— Не забудьте зав’язати їй очі, — кинув доктор Байт, і я почула, як засміявся Ґідеон, ніби почувши кепський жарт.
Важкі двері зачинилися, й ми опинилися в коридорі.
— Здається, наче він не любить курців, — сказала я тихо і готова була розплакатися.
— Дозволь-но, я зав’яжу тобі очі, — запропонував містер Джордж, і я завмерла, поки він зав’язував вузький шарф у мене на потилиці. Потім він забрав у мене сумку і дбайливо підштовхнув уперед. — Ґвен… Тобі справді слід бути обережнішою.
— Кілька сигарет ще нікого не вбили, містере Джордж.
— Я не це маю на увазі.
— А що ж?
— Я маю на увазі твої почуття.
— Що-о? Мої почуття?!
Я почула, як містер Джордж зітхнув.
— Миле моє дитя, навіть сліпий би побачив, що тобі… тобі слід просто бути обережнішою зі своїми почуттями до Ґідеона.
— Я… — я знову замовкла.
Очевидно, містер Джордж мав більшу проникливість, аніж я гадала.
— Взаємини між двома мандрівниками в часі ніколи не стояли під щасливою зіркою, — зауважив він. — Точно так само, як стосунки між де Віллерзами і Монтрозами. І в такий час, як зараз, треба постійно собі повторювати, що вірити не можна нікому. — Можливо, я помилялася, але мені здавалося, що рука містера Джорджа в мене на спині тремтить. — Це, на жаль, непорушна істина, що здоровий глузд страждає, тільки-но на сцену виходить кохання. А здоровий глузд — це те, що тобі зараз найбільше потрібно. Обережно, сходинка.
Ми мовчки йшли нагору, потім містер Джордж скинув пов’язку і серйозно глянув на мене.
— Ти з усім можеш упоратися, Ґвендолін. Я твердо вірю в тебе і твої здібності.
Його кругле обличчя вкрилося краплинами поту. У світлих очах я могла побачити тільки турботу — як в очах мами, коли вона на мене дивилася. Мене накрила хвиля симпатії.