— Щоб молоді леді могли трохи підживити душу, — мовив він.
Я була настільки здивована, що не могла вимовити ні слова. Я взагалі не пам’ятаю, щоб він коли-небудь піднімався на наш поверх.
— Оскільки ви мені недавно поставили запитання, то я насмілився і трохи розгледівся, — правив далі містер Бернард, і його совині очі серйозно дивилися поверх окулярів. — Як я і думав, мені вдалося дещо знайти.
— І що ж? — нетерпеливилась я.
Містер Бернард відсунув серветку на таці, й під нею виявилася книга.
— «Зелений вершник», — сказав він. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ви шукали саме це.
Леслі підскочила й схопила книгу.
— Але я дивилася цю книгу в бібліотеці, там нічого особливого… — бурмотіла вона.
Містер Бернард поблажливо посміхнувся їй.
— Припускаю, що причиною цього стало те, що книга, яку ви бачили в бібліотеці, не була власністю лорда Монтроза. Втім, цей примірник, як на мене, вас зацікавить.
Він ледь помітно вклонився і вийшов, а ми з Леслі тут же забралися на ліжко. На підлогу впав аркуш паперу, що його хтось усіяв сотнями цифр, ніби маком. Від збудження щоки в Леслі пашіли.
— О Боже, це шифр! — скрикнула вона. — Це ж чудово! Я просто мріяла про це. Тепер нам потрібно тільки дізнатися, що він означає!
— Так, — підтакнув Ксемеріус, висячи на карнизі. — Я частенько це чув. Мені здається, це одна зі знаменитих останніх фраз…
Проте Леслі знадобилося менш ніж п’ять хвилин, щоб збагнути, що цифри вказують на окремі літери в тексті.
— Перша цифра — це номер сторінки, друга — рядка, третя — слова, четверта — літери. Бачиш? 14-22-6-3 означає на чотирнадцятій сторінці, у двадцять другому рядку, шосте слово, а в ньому — третя буква. — Вона похитала головою. — Так просто! Якщо я не помиляюся, згадується в кожній другій дитячій книжці. Пусте… Значить, перша літера — «е».
Ксемеріус, явно вражений, тільки кивав.
— Слухай свою подружку!
— Не забудь, що йдеться про життя і смерть, — нагадала Леслі. — Я не хочу втратити кращу подругу тільки тому, що вона, трохи поцілувавшись, була вже нездатна користуватися мозком.
— Мої слова! — це був Ксемеріус.
— Нема ради, кинь плакати, а натомість з’ясуй, що дізналися Люсі й Пол, — продовжувала Леслі наполегливо. — Якщо тебе сьогодні знову пошлють елапсувати в 1956 рік (просто попроси містера Джорджа), ти повинна наполягти на особистій розмові з дідусем. Що це взагалі за безглузда ідея — піти в кафе! І цього разу ти все запишеш, усе, що він тобі розкаже, кожну деталь, чуєш? — Вона зітхнула. — Ти впевнена, що говорилося про флорентійський Альянс? Я ніде нічого не знайшла з цього приводу. Нам обов’язково потрібно зазирнути в таємні рукописи, які граф Сен-Жермен залишив Вартовому. Якби Ксемеріус зумів рухати предмети, він міг би знайти архіви, пройти крізь стіну і просто прочитати…
— Так-так, закидай мені, що я ні грач, ні помагач, — ображено мовив Ксемеріус. — Мені знадобилося всього сім століть, щоб звикнути до думки, що я не можу перегорнути навіть однієї сторінки в книзі.
У двері постукали, і до кімнати зазирнула Кароліна.
— Нас кличуть до ланчу! Ґвенні, по тебе і Шарлотту за годину заїдуть.
Я застогнала.
— І Шарлотту?
— Так, тітка Гленда сказала. Мовляв, бідолашну Шарлотту використовують як учительку безнадійних талантів… чи щось таке.
— Я не голодна, — сказала я.
— Ми зараз, — пообіцяла Леслі й штовхнула мене під ребра. — Ґвен, ходи-но. У тебе ще буде час, щоб купатися в жалощах до самої себе. Зараз тобі треба щось поїсти!
Я сіла й висякалася.
— У мене зараз не вистачить нервів слухати ущипливі зауваження тітки Ґленди.
— Шкода. Нерви тобі, щоб вижити найближчим часом, знадобляться міцні. — Леслі потягнула мене, і я встала на ноги. — Шарлотта і твоя тітка — дуже гарне тренування для серйозного випадку. Якщо ти переживеш ланч, то суаре тобі буде по цимбалах.
— А якщо й ні, то ти завжди можеш зробити харакірі, — додав Ксемеріус.
Замість привітання, грудаста мадам Россіні пригорнула мене до себе.
— Голубонько моя! Нарешті ти прийшла. Я сумувала за тобою.
— Я за вами теж, — сказала я щиро.
Сама присутність мадам Россіні з її галасливою щирістю й дивовижним французьким акцентом («голубонько»! Якби Ґідеон це почув!) мене розбуркувала й заспокоювала одночасно. Вона була бальзамом для моєї ураженої самооцінки.
— Ти будеш у захваті, коли побачиш, що я пошила для тебе. Джордано майже плакав, коли я показала йому твої сукні, такі вони гарні!