Містер Вітмен дістав тим часом хронограф і поставив його на стіл.
— Нумо, давайте подивимося, куди сьогодні вирушити…
— Мадам Россіні чекає вас на приміряння, сер, — звернувся містер Марлі до Ґідеона.
— Холера ясна, — вилаявся Ґідеон, на мить збитий з пантелику. Він подивився на годинник. — Я геть забув. Вона дуже сердилася?
— Вигляд у неї був доволі роздратований, — зауважив містер Марлі.
Цієї миті двері відчинилися знову, і до кімнати зайшов містер Джордж. Він задихався, його чоло, як завжди, коли він напружувався, було всіяне крихітними краплинами поту.
— Що тут діється?
Містер Вітмен зморщив лоба.
— Томасе? Ґідеон сказав, що ти ще розмовляєш із Фальком і міністром внутрішніх справ.
— Розмовляв. Поки мені не подзвонила мадам Россіні і не сказала, що Ґвендолін уже забрали на елапсування, — мовив містер Джордж. Уперше я бачила, що він не тямиться від гніву.
— Але… Ґідеон стверджував, що ти йому доручив… — почав було містер Вітмен, явно розгубившись.
— Нічого я не доручав. Ґідеоне, що відбувається? — в очах містера Джорджа від добродушності не залишилося й сліду.
Ґідеон схрестив на грудях руки.
— Я думав, ви зрадієте, коли хтось перейме у вас цей обов’язок, — щиро мовив він.
Містер Джордж витер краплі поту носовичком.
— Дякую за турботу, — відповів він із досить помітним сарказмом. — Але це ні до чого. Ти цієї хвилини вирушаєш в ательє до мадам Россіні.
— Я б хотів супроводжувати Ґвендолін, — сказав Ґідеон. — Після вчорашньої події було б краще, якби вона була не сама.
— Дурниці, — заперечив містер Джордж. — Немає жодних причин підозрювати, що їй загрожує якась небезпека, доки вона стрибає не надто далеко.
— Так воно і є, — погодився містер Вітмен.
— Наприклад, у 1956 рік? — протягнув Ґідеон, дивлячись при цьому прямо в очі містерові Джорджу. — Сьогодні вранці я трохи погортав «Хроніки». Мушу сказати, що 1956 рік справді справляє враження вельми спокійного. Найчастіше повторюється фраза «Жодних особливих пригод». Це як музика в наших вухах, еге ж?
Серце калатало мені вже в горлі. Поведінку Ґідеона можна було пояснити, тільки якщо припустити, що він з’ясував, що я насправді робила вчора. Але як, хай йому грець, він міг це з’ясувати? Гаразд, від мене тхнуло сигаретами, це могло вйкликати підозру, проте тільки з цього він би ще довго не дізнався, що сталося 1956 року.
Містер Джордж і бровою не повів. У кращому випадку, в його погляді відбивалося певне збентеження.
— Це було не прохання, Ґідеоне. Мадам Россіні чекає. Марлі, ви теж можете йти.
— Так, сер, містер Джордж, сер, — пробурмотів містер Марлі й майже козирнув.
Коли за ним зачинилися двері, містер Джордж блиснув очима на Ґідеона, який не зрушив з місця. Містер Вітмен теж дивився на нього, ледь помітно здивований.
— Чого ти чекаєш? — запитав містер Джордж холодно.
— Чому ви дозволяєте Ґвендолін приземлятися серед білого дня? Хіба це не проти правил? — запитав Ґідеон.
— Ти ба! — стривожився Ксемеріус.
— Ґідеоне, не з твоїм… — озвався містер Вітмен.
— Байдуже, коли вона приземляється, — перебив його містер Джордж. — Вона опиняється в замкненій підвальній кімнаті.
— Я боялася, — защебетала я, мов ластівка, а може, навіть зависоко. — Я не хотіла сидіти під замком у підвалі вночі, поруч із катакомбами…
Ґідеон перевів погляд на мене і знову задер брову.
— Ага, авжеж, ти ж маленька боягузка, я геть забув, — він тихо засміявся. — 1956 рік був роком, коли ви стали членом Ложі, містере Джордж, я не помиляюся? Який цікавий збіг.
Містер Джордж насупив чоло.
— Не розумію, до чого ти хилиш, Ґідеоне, — втрутився містер Вітмен. — Я пропоную тобі забиратися до мадам Россіні. Містер Джордж і я — ми подбаємо про Ґвендолін.
Ґідеон знову подивився на мене.
— А я пропоную таке: я закінчу приміряти, а ви мене відправите слідом за Ґвендолін, абиколи. Тоді вночі вона не труситиметься, як осичина.
— Хіба що ти її налякаєш, — докинув Ксемеріус.
— Ти вже виконав свою норму на сьогодні, — заявив мій учитель. — Але якщо Ґвендолін боїться… — він кинув на мене співчутливий погляд.
Я не могла на нього ображатися. Напевно, вигляд у мене був переляканий. Серце досі калатало в горлі, і я не могла нічого сказати.
— Я не заперечую, можемо так і зробити, — сказав містер Вітмен, знизуючи плечима. — Ти не проти, Томасе?
Містер Джордж поволі похитав головою, хоча в мене було враження, що він хотів відверто заперечити.