— Хіба граф не чудовий? Я могла б годинами слухати його розповіді, — торочила пані в жовтому, після того як розповіла мені, що вона доводиться кузиною леді Бромптон. — Найбільше я люблю історії про Францію!
— Авжеж, пікантні історії, — зауважила леді Бромптон. — Ясна річ, вони не призначені для цнотливих вух дебютанток.
Я пошукала очима графа і розгледіла, що він сидить у кутку, захопившись розмовою з двома чоловіками. Здалеку він мав елегантний вигляд, його вік годі було визначити. Наче відчувши мій погляд, він зиркнув своїми темними очима на мене.
Граф був одягнений так само, як і інші чоловіки в салоні — на ньому були перука й камзол, дурнуваті штани трохи нижче колін і дивні туфлі з пряжками. Але якщо порівняти його з усіма іншими, мені не здалося, що він щойно прибув із костюмованого фільму, і це вперше я усвідомила, де наразі перебуваю.
Його губи скривилися в усмішці, і я чемно схилила голову, в той час як по всьому тілу в мене пробіг мороз. Я насилу впоралася з рефлекторним бажанням схопитися за горло. Я не хотіла наштовхнути його на непотрібні думки.
— Ваш зведений брат, до слова сказати, непоганий із себе, люба, — сказала леді Бромптон. — Усупереч чуткам, які до нас доходили.
Я відвела погляд від графа Сен-Жермена і знову подивилася на Ґідеона.
— Авжеж. Він справді… нічогенький.
Схоже, дама в зеленому теж так вважала. Вона саме з кокетливою усмішкою поправляла його хустку на шиї. Джордано за такий учинок, швидше за все, вбив би мене.
— А хто ця дама, яка його теє облап… ну, з якою він балакає?
— Лавінія Ратленд. Найвродливіша вдова у Лондоні.
— Але не треба співчуття, будь ласка, — кинула Прімроуз. —
Її довгенько вже розраджує герцог Ланкаширський, на велике невдоволення герцогині, і паралельно вона крутить любощі з політиком-початківцем. Вашого брата цікавить політика?
— Гадаю, наразі це зовсім неважливо, — махнула рукою леді Бромптон. — Лавінія має такий вигляд, наче їй піднесли подарунок, який вона зараз розгорне. — Вона знову огледіла Ґідеона з голови до ніг. — 3 чуток, у нього мали бути хворобливий вигляд й пухка фігура. Яке щастя, що це не так, — раптом її обличчя стало зляканим. — О! У вас же досі немає напоїв!
Кузина леді Бромптон озирнулась і штовхнула в бік молодика, що опинився поблизу.
— Містер Мерчант? Не в службу, а в дружбу — добудьте для нас кілька келихів спеціального пуншу леді Бромптон. І захопіть келих для себе. Ми хочемо сьогодні почути ваш спів.
— А це — чарівна міс Пенелопа Грей, вихованка віконта Баттена, — відрекомендувала леді Бромптон. — Я б вас познайомила з нею ближче, але в неї немає капіталу, а ви — мисливець на посаг. Отже, застосовувати мої звідницькі таланти ні до чого.
Містер Мерчант, який був на голову нижчий за мене, як і, до речі, багато хто в цій залі, не здавався скривдженим. Він галантно вклонився і сказав, напружено дивлячись у моє декольте:
— Але це не означає, що я можу не помітити принад такої чарівної юної дами.
— Я рада за вас, — невпевнено сказала я, а леді Бромптон та її кузина розреготалися.
— О ні! Лорд Бромптон і міс Ферфакс наближаються до фортепіано, — зауважив містер Мерчант і завів очі вгору. — Я собі вже уявляю!
— Хутчіш! Наші напої! — звеліла леді Бромптон. — На тверезу голову ніхто це не витримає.
Пунш, який я спочатку обережно скуштувала, виявився дуже смачним. У ньому вчувалися фрукти, кориця і ще щось. У моєму шлунку розлилося присмпе тепло. Я навіть розсла билась і сповнилася втіхи від цієї чудової зали з безліччю гар но вбраних людей, як раптом містер Мерчант заліз у мос де кольте, стоячи за моєю спиною, і я мало не перекинула пунш.
— Одна з чудових трояндочок збилася, — заявив він, но сміхаючись при цьому явно двозначно.
Я дивилася на нього ні в сих ні в тих. Джордано не підготу вав мене до подібних ситуацій, і тому я не знала, що говорить етикет з приводу рококо-мацальників. У пошуках допомоги я подивилася на Ґідеона, але він був так заглиблений у розмову з юною вдовою, що навіть не помітив цього. Якби ми були в моєму часі, я б порадила містерові Мерчанту тримати свої брудні лапи при собі, інакше в нього зіб’ється дещо інше, а не трояндочка. Але в цих умовах така реакція здавалася мені трохи… нечемною. Тож я посміхнулася і сказала:
— Дякую, дуже мило з вашого боку. Я не помітила.
Містер Мерчант уклонився.
— До ваших послуг, мадам.
Незбагненне нахабство! Але за часів, коли жінки не мали права голосу, не варто дивуватися, що й в усьому іншому їх не надто поважали.