Граф узяв мене за руку.
— А ми сядемо поруч на канапі й насолодимося концертом, еге ж? О, не треба тремтіти. Сідай, дитино. Ти не знаєш, що від учора ми з тобою — найближчі друзі, ти і я. У нас була справді вельми, вельми щира розмова, і ми зуміли подолати всі наші розбіжності.
Е-е-е?!
— Вчора вдень? — перепитала я.
— Якщо говорити про мій час, — сказав граф. — Для тебе ця зустріч — у майбутньому, — він засміявся. — Я люблю ускладнювати, ти помітила?
Приголомшена, я дивилася на нього. Цієї миті Ґідеон почав грати і я одразу забула, про що хотіла запитати. Боже мій! Можливо, в цьому був винен пунш, але — вау! — зі скрипкою він був вельми сексуальним. Одне лише те, як він брав її до рук і клав під підборіддя! Йому нічого не треба було більше робити, я вже втратила голову. Довгі вії кидали тінь на його щоки, а коли він підняв смичок і провів ним по струнах, волосся йому впало на обличчя. Тільки-но в повітрі забриніли перші звуки, як мені майже сперло дух — такими вони були ніжними й так танули, аж у мене сльози на очі навернулися. Досі скрипки були в кінці списку моїх улюблених інструментів, власне, вони мені подобалися тільки у фільмах, для підкреслення особливих моментів. Але зараз це було неймовірно красиво, причому все: гірко-солодка мелодія і юнак, який видобував її з інструмента. Усі в залі слухали, затамувавши подих, а Ґідеон грав, цілком занурившись у музику, ніби навколо нікого не було.
Я помітила, що плачу, тільки коли граф торкнувся моєї щоки і м’яким рухом витер сльозу. Я здригнулася, злякавшись від несподіванки.
Він посміхнувся мені, і в його темно-карих очах я помітила теплий блиск.
— Ти не повинна цього соромитися, — мовив він тихо. — Якби цього не було, я був би вельми розчарований.
Я сама здивувалася, коли посміхнулась у відповідь. (Правда! Як я могла?! Це ж він мене душив!)
— Що це за мелодія? — запитала я.
Граф знизав плечима.
— Не знаю. Думаю, що її ще тільки складуть.
Зала вибухнула приголомшливими оваціями, коли Ґідеон закінчив. Він, посміхнувшись, уклонився й успішно зумів уникнути прохань виконати щось на «біс», а от з обіймами прекрасної леді Лавінії йому пощастило менше. Вона повисла на його руці, і в нього не було виходу, крім як притягти її до нашої канапи.
— Ох, він неймовірний! — вигукнула леді Лавінія. — Коли я побачила ці руки, я вже знала, що вони здатні на щось величне!
— Можу посперечатися, — пробурмотіла я.
Я б залюбки підвелася з канапи, хоча б для того, щоб леді Лавінія не дивилася на мене згори вниз, але я не могла. Алкоголь вивів з ладу мої м’язи.
— Незвичайний інструмент, — сказав Ґідеон графу і простягнув йому скрипку.
— Страдіварі. Зроблений майстром на моє замовлення, — відповів граф мрійливим тоном. — Я б хотів, щоб ти її отримав, мій хлопчику. Сьогоднішній вечір — саме слушний момент для святкового передавання її в твої руки.
Ґідеон зашарівся. Від радості, як я припускаю.
— Це… я не можу… — Він подивився в темні очі графа, відтак опустив погляд і докинув: — Для мене це величезна честь.
— Для мене це ще більша честь, — серйозно мовив граф.
— Це ж треба! — пробурмотіла я. Схоже, ці двоє справді люблять одне одного.
— А ви теж так само музичні, як ваш брат-зведенюк, міс Ґрей? — запитала леді Лавінія.
«Найпевніш ні. Але принаймні не менше музична, ніж ти», — подумала я.
— Я тільки люблю співати, — сказала я.
Ґідеон кинув на мене застережливий погляд.
— Співати! — вигукнула леді Лавінія. — Як я і наша дорога міс Ферфакс.
— Ні, — відрубала я. — Я не можу співати так високо, як міс Ферфакс — (я ж не кажан!), — і в мене немає такого об’єму легень, як у вас. Я просто люблю співати.
— Я думаю, ми вже досить музичили цього вечора, — сказав Ґідеон.
Леді Лавінія закопилила губи.
— Звичайно, всі були б у захваті, якби ви ще раз зробили нам честь, — випалив Ґідеон і кинув мені похмурий погляд. Але я була така п’яна, що мені це було по цимбалах.
— Ти… чудово грав, — похвалила я. — Я розплакалася! Справді.
Він посміхнувся, ніби я вимовила жарт, і сховав скрипку Страдіварі у футляр.
Лорд Бромптон, пихкаючи, дістався до нас із двома келихами пуншу і запевнив Ґідеона, що в повному захваті від його віртуозності, а також поскаржився, що бідолашний Аластер страшенно засмутиться, пропустивши безсумнівну кульмінацію цього вечора.
— Ви думаєте, що Аластер нині ще з’явиться? — запитав граф дещо нестримано.
— Я впевнений, — сказав лорд Бромптон і подав мені один із келихів.