— З ким ти розмовляєш? — прошепотів Ґідеон.
— З оцим ось, — сказала я, вхопившись за нього міцніше, і показала на «Дарта Вейдера». — Хтось має йому сказати, що його накидка — галі… не відповідає останній моді. І що я — між іншим — ніякий не демон і мечі його нащадків не простромлять мою плоть і не зметуть мене з лиця землі. Ой!
Ґідеон стиснув мою руку.
— Що це за комедія, графе? — запитав лорд Аластер і поправив брошку на шийній хустці.
Граф не звертав на нього уваги. Його погляд з-під важких повік зупинився на мені.
— Це цікаво, — промовив він тихим голосом. — Очевидно, вона здатна зазирнути прямо в вашу чорну заблукану душу, дорогий Аластере.
— Вона вижлуктила стільки вина, що я боюся, це всього лише п’яні фантазії, — сказав Ґідеон і прошипів мені на вухо: — Стули дзьоба!
Мій шлунок боляче зіщулився від жаху, коли я вмить збагнула, що більше ніхто не бачить «Дарта Вейдера», і не бачить тому, що він — клятий привид! Якби я не була така п’яна, то очевидність цього впала б мені у вічі раніше. Чи можна бути більшою ідіоткою? Ні його одяг, ні зачіска не пасували до цього століття, і найпізніше — тієї миті, коли він заходився вигукувати свою пафосну маячню, — я мала б помітити, хто або, точніше, що стоїть переді мною.
Лорд Аластер закинув голову і сказав:
— Ми обидва знаємо, чия душа тут належить дияволу, графе. З Божою допомогою я стану на заваді тому, щоб ці істоти взагалі з’явилися на світ.
— Простромлені мечами святого флорентійського Альянсу! — пишномовно докинув «Дарт Вейдер».
Граф розсміявся.
— Ви так і не збагнули законів часу, Аластере. Сам факт, що ці двоє стоять перед вами, доводить, що ваші плани не справдяться. Може, вам не варто так сильно сподіватися на Божу допомогу в цій справі. Як і на моє довготерпіння надалі.
У його голосі та погляді зненацька з’явився крижаний холод, і я помітила, що лорд відсахнувся. На коротку мить з нього злетіла вся гордовитість, і на його обличчі читався тільки страх.
— Змінивши правила гри, ви програли своє життя, — сказав граф тим же голосом, яким під час минулої зустрічі налякав мене до смерті, і враз я знову була впевнена, що він комусь власноруч перерізав горло.
— Ваші погрози на мене не діють, — прошепотів лорд Аластер, але обличчя його говорило про інше. Блідий, як небіжчик, він схопився за горло.
— Невже ви вже хочете піти, мої любі? — До нас підійшла леді Бромптон, шарудячи спідницями і радісно посміхаючись.
Риси графа Сен-Жермена розморщились, і в його обличчі не залишилося нічого, крім люб’язності.
— А ось і наша чарівна господиня. Мушу сказати, ви цілком відповідаєте тому, що про вас говорять, міледі. Давно вже я не отримував такої втіхи.
Лорд Аластер потер шию. На його щоки поступово вертався рум’янець.
— Сатана! Сатана! — розлючено загорлав Дарт Вейдер. — Ми розгромимо всіх вас, власноруч повириваємо ваші брехливі язики…
— Мої юні друзі шкодують так само, як і я, що нам доводиться йти, — правив далі граф, усміхаючись. — Але ви скоро знову зустрінетеся, на балу в лорда й леді Пімплботтом.
— Прийом завжди настільки цікавий, наскільки цікаві його гості, — зауважила леді Бромптон. — Тому я б вельми зраділа, якби найближчим часом мала змогу знову вітати вас. Як і ваших чарівних юних друзів. Ця зустріч нам усім дала величезну насолоду.
— Ми теж були дуже раді, — сказав Ґідеон і обережно відпустив мене, ніби не був упевнений, чи зможу я стояти самостійно.
Хоча кімната ще хиталась, як корабель, і думки в моїй голові явно потерпали від хитавиці (щоб залишатися в темі), прощаючись, мені вдалося опанувати себе і не осоромити Джордано та насамперед Джеймса. Тільки лорд Аластер і привид — він і далі вигукував страшні погрози — заслужили на мій погляд. Я увічливо приклякла перед лордом і леді Бромптон, подякувала за чудовий вечір, і в мене навіть вія не здригнулася, коли лорд Бромптон залишив на моїй руці слинявий слід від поцілунку.
Перед графом я присіла в дуже глибокому реверансі, але не зважилася ще раз подивитися йому в обличчя. Коли він тихо мовив: «Ми побачимося вчора після обіду», я тільки кивнула і чекала з опущеними очима, поки Ґідеон знову підійде до мене й візьме під руку. Сповнена подяки, я дозволила йому відвести себе з салону.
— Хай йому грець, Ґвендолін, це ж не шкільна вечірка! Як ти могла?! — Ґідеон грубо накинув мені шаль на плечі.
Здавалося, зараз він радніше струснув би мене щосили.