— Ви поранені, сер, — злякано скрикнув похмурий секретар, буквально вихопивши слова в мене з рота (окей, без «сер» і без «ви»). — Я викличу лікаря.
— Ні, — хитнув головою Ґідеон, і голос його звучав при цьому настільки самовпевнено, що мені захотілося вліпити йому ляпаса. — Це не моя кров. Принаймні не тільки моя. Ходімо, Ґвен, нам треба поквапитися. Мене трохи затримали.
Він схопив мене за руку й потягнув уперед, секретар поспішав за нами до кінця сходів, при цьому він кілька разів пробурмотів:
— Але, сер! Що трапилося? Чи не повинні ми графу…
Але Ґідеон кинув, що йому зараз нема коли, що він якнайшвидше повернеться до графа, аби розповісти про те, що сталося.
— Звідси ми підемо самі, — сказав він, коли ми опинилися біля сходів, де, діставши шпаги, стояли охоронці. — Кланяйтесь від мене графу! Qui nescit dissimulare nescit regnare.
Охоронці дали нам пройти, а секретар уклонився на прощання. Ґідеон узяв смолоскип із держака і потягнув мене далі.
— Ходімо, у нас максимум дві хвилини! — Він досі виглядав вельми жвавим. — Ти вже з’ясувала, що означає пароль?
— Ні, — сказала я і сама здивувалася, що моє водномить відживлене серце відмовляється повертатися в прірву. Воно трималося так, ніби все було гаразд, і надія, що все може ще добре скінчитися, майже вбила мене. — Але я з’ясувала дещо інше. Чия кров на твоєму одязі?
— Хто не вміє лицемірити, той не вміє панувати… — Ґідеон посвітив смолоскипом за останній ріг. — Людовік Одинадцятий.
— Як в око вліпив, — зауважила я.
— Чесно кажучи, я поняття не маю, як звали хлопця, кров якого захвиськала мені вбрання. Мадам Россіні, певно, лаятиметься.
Ґідеон відчинив двері в лабораторію і вставив смолоскип у держак на стіні. Мерехтливе світло вихопило з темряви великий стіл, заставлений дивною машинерією, скляними пляшками, банками та келихами, повними рідин і порошків усіляких кольорів. Стіни були затінені, але я розгледіла, що вони майже всуціль укриті малюнками й написами, а відразу над смолоскипом вишкірявся грубо намальований череп, у якого замість очних ямок були пентаграми.
— Ходи сюди, — сказав Ґідеон і потягнув мене до іншої сторони столу. Нарешті він відпустив мою руку. Але тільки для того, щоб двома руками обійняти мене за талію і притягнути до себе. — Як пройшла твоя розмова з графом?
— Вона була дуже… змістовною, — зізналась я. Примарне серце билось у грудях, як маленька пташка, і я проковтнула грудку, що застрягла у горлі. — Граф пояснив мені, що ти… що ти і він дотримуєтеся дивної точки зору, буцімто закохану жінку легше контролювати, ніж будь-яку іншу. Напевно, дуже прикро, коли ти провів усю складну підготовчу роботу з Шарлоттою, а тоді мусив почати зі мною все спочатку. Чи як?
— Що ти сказала? — Ґідеон дивився на мене, наморщивши лоб.
— Але зробив ти все — не присікаєшся, — правила я далі. — Граф, між іншим, теж так вважає. Звичайно, я не була таким уже складним завданням… Боже, мені так соромно, коли я думаю про те, наскільки я легко тобі піддалася.
Я більше не могла дивитися на нього.
— Ґвендолін… — він замовк. — Зараз почнеться. Давай перенесемо цю розмову. Ми продовжимо пізніше. Спокійно. Хоч я і гадки не маю, що ти хочеш сказати…
— Я тільки хочу знати, чи правда це, — наполягала я. Звичайно, це була правда, але надія, як відомо, вмирає останньою. У моєму животі з’явилися провісники майбутнього стрибка в часі. — Чи справді ти задумав закохати мене в себе, точно так як перше зробив це з Шарлоттою?
Ґідеон відпустив мене.
— Це непідхожий момент, — сказав він. — Ґвендолін. Ми зараз продовжимо. Я обіцяю тобі.
— Ні! Зараз! — Клубок у моєму горлі розірвався і відразу потекли сльози. — Досить, якщо ти скажеш «так» або «ні». Ти все запланував?
Ґідеон потер лоба.
— Ґвен…
— Так чи ні? — схлипнула я.
— Так, — сказав Ґідеон. — Але припини плакати.
І вдруге за цей день моє серце звалилося — цього разу його «копія», примарне серце, що виросло від неможливої надії, — в безодню і розбилося на тисячі дрібненьких скалок.
— Окей, власне це було все, що я хотіла дізнатися, — прошепотіла я. — Дякую за твою відвертість.
— Ґвен, я б хотів тобі пояснити…
Ґідеон розчинився в повітрі в мене на очах. На кілька секунд, поки холод заповзав у мене назад, я прикипіла очима до тремтливого вогню смолоскипа й до черепа над ним і намагалася придушити сльози, а потім усе навколо мене зникло.
Мені потрібно було кілька секунд, щоб призвичаїтися до світла в кімнаті з хронографом у моєму часі, але я почула збуджений голос доктора Вайта і звук роздираної тканини.