Пол глянув угору — у вікнах відбивалося пообіднє сонце. На одному підвіконні лежала кішка й іронічно спостерігала за ним, її лапа мляво гойдалася, звисаючи вниз. Вона нагадала йому Люсі.
Він прибрав руку зі шпаги й розправив мережива на манжетах. Усе це рококо-вбрання було для нього на один копил: дурні штани до колін, кумедні куртки з довгими, непрактичними фалдами, всюди гаптування і мережива — жах та й годі! Він хотів одягти костюм і перуку, які вони спеціально замовили для візитів у 1745 рік, але Люсі та леді Тілні наполягли на тому, що треба пошити новий комплект. Вони стверджували, що всі витріщатимуться на нього, якщо він у 1782 році з’явиться в одязі з 1745 року, та ще й відкидали його аргументи, що все це нісенітниця, бо він, мовляв, на якусь хвилю заскочить до якогось закамарка та й годі, аби зустрітися з лордом Аластером та обмінятися документами. Він засунув руку між камзолом і сорочкою, де в коричневому конверті лежали складені копії.
— Дуже добре, ви пунктуальні.
Холодний голос змусив його рвучко обернутися. З тіні арки вийшов лорд Аластер, як завжди, бездоганно вбраний, хоча вбрання було занадто строкатим, до того ж надмірно обчіпляне й обтикане прикрасами, що виблискували на сонці. Він справляв враження якоїсь вкраплини між звичайних простирадл. Здавалося, навіть ефес шпаги був зроблений зі щирого золота, він так щедро був оздоблений самоцвітами, що зброя мала безневинний і майже смішний вигляд.
Пол зиркнув у арку брами, де від вулиці до самої Темзи простягався газон. Він почув пирхання коней і тому припустив, що лорд Аластер прибув на своїй кареті.
— Ви один? — запитав лорд Аластер. Його тон був невимовно гордовитий, окрім того, він звучав так, ніби лорд мав хронічний нежить. Він підійшов ближче. — Як шкода! Я залюбки б зустрівся із вашою симпатичною рудоволосою супутницею. У неї такий… е-е-е… незвичний спосіб висловлювати свою думку.
— Вона була просто розчарована, що ви не використали переваг, які ми для вас створили, передавши інформацію востаннє. І вона не довіряє вам, не знаючи, що саме ви збираєтеся робити з сьогоднішньою інформацією.
— Ваша інформація була неповною!
— Вона була досить повною! Плани флорентійського Альянсу були недостатньо вивчені! За сорок років було скоєно п’ять невдалих нападів на графа, і в двох випадках винні особисто ви. Останній раз, одинадцять років тому, ви були так упевнені в успіху!
— Не турбуйтесь! Наступний напад буде успішним! — заявив лорд Аластер. — Мої предки і я досі робили помилку, борючись із так званим графом як з людиною. Ми намагалися його викрити, обмовити, знеславити його добре ім’я. Ми намагалися знову напутити заблудлі душі (вас, наприклад) на спасенну путь, не розуміючи, що ви давно втрачені через кров диявола у ваших жилах.
Пол роздратовано насупився. Він ніколи до ладу не розумів пишних промов лорда й інших членів флорентійського Альянсу.
— Ми намагалися вбити його як звичайну людину отрутою, вістрям шпаги й пістолетними кулями, — вів далі лорд Аластер. — Смішно! — У нього вихопився хрипкий сміх. — Що б ми не робили, він завжди на крок нас випереджав. Де б ми не з’явилися — він уже був там. Здавалося, він непереможний. У нього скрізь є впливові друзі та покровителі, котрі, як і він сам, тямлять у чорній магії. Члени його Ложі — це впливові люди нашого часу. Мені знадобилися десятки років, аби зрозуміти, що демона не вб’єш людськими методами. Але тепер я порозумнішав.
— Приємно чути, — мовив Пол і кинув швидкий погляд убік. В арці з’явилися двоє чоловіків, одягнені в чорне, які тримали в руках шпаги. Чорти їхній матері! Люсі мала слушність. Аластер і не думав виконувати свою обіцянку. — Ви принесли листи?
— Звичайно, — сказав лорд Аластер і дістав із камзола товсту пачку паперів, перев’язану червоним шнурком.
— До теперішнього часу, і не в останню чергу завдяки вам і вашій точній інформації, мені пощастило заслати до Вартового одного мого доброго друга. Він щодня повідомляє мені важливі новини. Ви знаєте, що граф наразі знову перебуває в місті? А-а-а, звісно, ви знаєте!
Він зважив пачку в руці й кинув її Полу, який спритно впіймав її однією рукою.
— Дякуємо. Ви, напевно, виготовили копії.
— Це було ні до чого, — зарозуміло кинув лорд. — А ви? Принесли мені необхідні папери?
Пол засунув пачку листів за камзол і підніс над головою коричневий конверт.
— П’ять сторінок генеалогічних списків роду де Віллерзів, починаючи з шістнадцятого століття — від Ланселота де Віллерза, першого мандрівника в часі, до Ґідеона де Віллерза, народженого в двадцятому столітті.