«Валентине, давай вийдемо, я тобi покажу, над чим я зараз працюю. Павло був таким люб'язним, що видiлив менi свiй кабiнет…» Емiль тим часом щось занотовував у траурний записник. «Це що в тебе таке?» «Це - спецiальний записник. Я занотовую туди мертвi години, вечерi, днi». «Що, невесело тобi?» «Виходить що так». Я всмiхнувся малому. Малий, коли не грає i не згадує стареньких Саранських, ну i не виписує собi дипломи про генiальнiсть, доволi непоганий малий.
«Треба розiгрiти ковбаски. Смачна їжа, звiсно, не врятує зiпсованого вечора, але й голодним спати не ляжеш. Шлунковий ельф буде спокiйним i не питиме жовчний сiк. Старенька Саранська завжди казала: якщо ви чекаєте у гостi щось поганське - бiльше уваги придiляйте частуванню, бо коли вже з гостем вам не поталанило, то про їжу ви, слава Творцю, спроможнi потурбуватися власноруч». Емiль повернувся до мене та пiдморгнув: «Ще є японська мультяшка про вiолончелiста Госю. Той також з усiлякими звiрятками товаришував та грав Бетховена!» «Госю… Емiлю, слухай, а в нього дiйсно нiчого не було з Сарою?»
«Одного разу Iраклiй Петрович, цей нечесний фiлателiст (вiн колись сказав старенькому Саранському, що може дуже далеко плюнути, бо в його зубiв така диспозицiя, що слина летить далеко-далеко. Вони потiм довго стояли на балконi й сперечалися, хто далi плюне. Плюнули. I хоча виграв Саранський без диспозицiй, Iраклiй Петрович все одно всiм брехав, що виграв вiн, тому його звали Iраклiй Петрович Брехунець, хоча його прiзвище - Берхшвiлi), запитав у старенької Саранської, чи була вона закохана в перукаря Юрася? Так от, старенька Саранська йому вiдказала, що вiн або дивиться на Юрася iншими, нiж у неї очима, через чарiвнi скельця, де Юрась постає розкiшним шатеном з бiлозубою посмiшкою, а не малим щербенятком, яке весь час має вологi руки та економить на пiнi для голiння для клiєнтiв та зубнiй пастi для себе, або Iраклiй Петрович Брехунець її зневажає. Висновки роби сам, а я пiшов розiгрiти ковбаски!»
Щойно Емiль виклав ковбаски на тацю, до нас завiтав Вiолончель. Я за час Вiолончелевої вiдсутностi так нiчого i не встиг зробити, навiть цигарки не викурив. «То у вас, виходить що так, серйознi намiри щодо Сари?» «Приблизно такi, як в Госю». Вiдповiв я зухвало. Подивимось, як вiн це проковтне. «В Госю?» Першим вiдреагував Гестапо. Я зовсiм забув про його присутнiсть. «Я так розумiю, виходить що так, що в нас невимушена бесiда, тому вiдповiдати в такому стилi, як то робите Ви, менi видається неприпустимим. Чи не так, Геннадiю?» Гестапо пiдтакнув. «А ви дарували Сарi кошики конвалiй?» Запитав я.
Насправдi я думав про те, як непомiтно поцупити в нього пiвника, бо «Феррана гауда» закiнчувався, а лiпшого партнера в цiй справi годi було шукати. «Сара - не хвойда з дешевої англiйської новели, виходить що так, щоб я дарував їй конвалiї. Ще й кошиками. Ви хiба не розумiєте, що це брутально? Цього вас вчать… де там… виходить що так, на географiчному?» Я подумав, що нiчим не ризикую, i дав йому ляпаса. У Гестапо вiд несподiванки почалася гикавка, обличчя стало таке червоне, наче ляпаса отримав саме вiн. Я запропонував Гестапо келих залишкiв «Феррана гауда», а сам з обiймами полiз до Вiолончелi вибачатися. Поки я йому говорив про те, що, захищаючи свою вищу географiчну освiту, iнколи веду себе неадекватно, про що шкодую, i про те, що конвалiї я пригадав через байку про знайомство Ростроповича з Вишневською, я встиг вiдчепити жаданого пiвника. «Ха». Почув я. То був Емiль. Вiн усе бачив.
Я думав, що пiсля мого ляпаса Валентин Юрiйович пiде. Е, нi. Я помилявся. Вiн не пiшов i тодi, коли випив три фiлiжанки кави, двi чашки чаю та з'їв коробку цукерок. «Пожежа в ротi - робiть з яблук фреш, пацани!» Пiд домашнi кругленькi цукерки Емiлевої мами (горiхова сумiш, родзинки, курага, трохи меду, кокосова стружка) вiн попросив «Мiлiка» заграти Сарабанду. На честь Сари, звiсно. Цю iдею я не пiдтримав. I вiн тодi сказав, що це не по-дружньому. А я зауважив, що ми й не друзi, виходить що так. «Тому треба випити чогось на брудершафт, аби подружитися навiки!» Не пам'ятаю, як я уникнув цiєї пропозицiї. Вiн не пiшов i тодi, коли закiнчилися банани, один з яких вiн згодував Террi, примовляючи: «Вчись працювати з мiкрофоном, тварино!» I показував, як треба працювати з мiкрофоном. Соромiтне видовище, мене ледь не вивернуло.
Не пiшов вiн i тодi, коли було випито до останньої краплини словацький лiкер. Коли ж вiн поглинув лiкер горiховий, то пообiцяв менi вигаптувати шкарпетки, бо це його хобi - гаптувати шкарпетки. I наполiг, щоб я негайно пiдвiвся та притяг тi з них, на яких хочу побачити вигаптуване. «Це буде, виходить що так, кро леня з конвалiями - ось що це буде!» Мої шкарпетки вiн поклав у наддуповi кишенi своїх слаксiв.