«Павле, треба якось… я маю на увазi - похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це - отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я - отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, - додав я. - Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам - знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це - Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi - ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».
Свiтка звала батька «пляжний Iiсус». Тому що вiн засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев'яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стiни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блiдий, худорлявий на тлi дерев'яного лежако-хреста. Менi не подобалося, що Свiтка його так зве. Час вiд часу менi кортiло битися з нею, але я не мiг цього утнути, бо вже вийшов з того вiку, коли з дiвчатками б'ються, i не набyв того вiку, коли з дiвчатками сплять. Межа була тонкою, нiхто менi нiчого не пояснював, але коли я хотiв ударити Свiтку - мiй власний пах тиснув на мене i заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. I знову мої руки тягнулися до неї, i знову зупинялися. Свiтка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткi шорти кольору хакi та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зi схiдних огiркiв помаранчевого кольору. Її навiть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зi мною ж могли зiграти тiльки в «дурника» - приз за те, що я з'їм порцiю супу в санаторiйськiй їдальнi, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батьковi подобалося, що Свiтка зве його пляжним Iiсусом, через це менi ще сильнiше кортiло її вдарити. Батько називав її «свiтляк», вони разом долали величезнi воднi вiдстанi та обговорювали викладачiв бiофаку. Свiтка була студенткою.
«Емiлю, що ти йому налив?» «Це - вiскi», - поiнформував я Гестапо.
Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, - вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», - сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».
Якось вiн написав книжку. Про наших котiв. У нас постiйно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто вiдсоткiв), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» i попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся i я її прочитав, то був обурений так само як тодi, коли мама вдяглася в бiле. Батько написав про котiв так, наче тiльки його хвилювали коти. Наче крiм котiв його нiчого не хвилювало. Наче тiльки вiн ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпанi шпалери та фiранки, бiгав по ветеринарах, вилiковував Єремiя, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька болiло серце, коли з котами щось траплялося. Це вiн дивувався, як Iнокентiй може їсти горохову кашу зi свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо i з'являлися в батьковому котожиттi, то тiльки для того, щоб дорiкати йому котами, безладом та зiпсованими шпалерами.
Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, - аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…