Треба буде сказати дітям іще дещо: через п’ятсот днів ринок Маркале повторився.
УНОЧІ ШУКАЮ ВТІХИ. Колись я мав звичку трохи поміркувати перед сном. Тепер тільки прислухаюся. Спочатку вдалині, десь по-справжньому далеко, розрізняю ледве чутне плоп. Тоді минають дві секунди, коли не чути нічого. Потім долинає свист. Страхітливі звуки, шлунок рефлективно стискається. І тоді вибух. Укриваюся з головою, розуміючи, що ковдра не здатна захистити мене навіть від холоду, а від осколків тим паче. Потім чую дзенькіт скла, крики й поклики на допомогу. Далі знову настають дві секунди беззвучності.
Тоді знову — плоп.
МИ БІГЛИ ДО СУТІНКІВ
ПАДАЄ ПЕРШИЙ СНІГ. У грудні, коли випадає сніг, тиша стає домінантним звуком. Ані машин, ані трамваїв, жодного поруху. Зворотна еволюція, місто розчиняється до села. Спогади про довоєнне, урбаністичне Сараєво втрачають усякий сенс у рустикальній атмосфері, якою промениться вулиця. Зіткнулися два світи, однаково нереальні. Фата-моргана панує в цьому просторі. Вулицею іде чоловік із тачкою та дитиною. Не-співмірна пара, чоловік і його дитина. Він одягнений без будь-якого стилю: гумові чоботи, робочі штани, куртка цивільного захисту. Розпаровані рукавиці. Дитині щонайбільше три роки, і в цій сценці вона — цілковита протилежність чоловікові: живі, гармонійні кольори комбінезона та шапки з великим помпоном на маківці.
Малий жвавий, веселий, вулиця віддзвонює його сміхом. Зрештою йому вдається вмовити батька й залізти в тачку. Він пищить від радості, коли чоловік штовхає його поперед себе. З вікна будинку, що його минають, на них дивляться двоє дівчаток. Усміхаються хлопчикові, але усмішки в них сумні. Вони віддали б усе, аби й собі опинитися надворі.
Цій сценці до абсолютно сараєвської бракує тільки однієї деталі. По всьому ми пам’ятатимемо лише такі речі. Їй бракує снайпера; він з’явиться за півтори хвилини, коли батько із сином дійдуть до перехрестя, і без жодної емоції спустить курок.
Постріл скинув хлопчика з тачки і розніс йому голову. Батько заціпенів од шоку. Люди розбіглися, та це тільки перша реакція. Не мине й півхвилини, як усі повернуться. Один таксист підібрав малого і на шаленій швидкості зник у напрямку Кошева. Найзловісніша сараєвська картина — «гольф», гучно сигналячи, прокладає шлях до лікарні. Люди зійшлися до батька. Йому вже ніхто не здатен допомогти. Дивиться прямо перед собою й нічого не чує, не бачить нікого. Ще за якусь хвилину від усієї сценки залишається перекинута тачка й кров біля неї. Перш ніж устигне випасти новий сніг, цю кров лизатиме бездомний пекінес. Ще до смерку зникне й тачка. Тяжкі часи, завжди знайдеться той, хто крастиме при нагоді. Для таких на тому світі приготовано місце просто поруч зі снайперами, каже одна бабця. Їй ідеться про те, що байдужість людини, яка спустила курок, і людини, яка краде речі вбитих, має спільну природу. У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто було б за всяку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери.
НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙСЯ ЗДАВАТИСЯ ВАЖЛИВІШИМ, НІЖ ТИ Є. У перші місяці всі ходили з акредитаціями: військові, журналісти, поліціанти, перекладачі, Червоний Півмісяць і Хрест. Акредитація не була статусним символом, як помилково здавалося спершу. Статусний символ — це те, без чого можна обійтися; акредитація на грудях сараєвця була екзистенційною потребою, тим, без чого в ті дні справді було ніяк. І тому акредитацій було багато. Містом навіть кружляв анекдот, мовляв, усе тепер так само, як під час зимових Олімпійських ігор: усі вивчають іноземні мови, чекають новин із гір і носять бейджики. Було щось невимовно викличне в цій манії. Маленьке заламіноване досьє з основними ідентифікаційними даними підтверджувало, що його носій дуже важливий для цього міста, що Сараєво не може без нього. Воно захищало від мобілізації, несподіваного вторгнення в квартиру, забезпечувало кожному, хто його мав, відчуття власної важливості, більшої, ніж є насправді.