Невже все це справді спало мені на думку за ті кілька секунд, які знадобилися нам, щоб до них дістатися? Або я мимохіть додала деталі, які помітила пізніше? Не знаю.
Я посміхнулася й помахала рукою. Обличчя Мілени засяяло, і вона помахала у відповідь. Якоб посміхнувся мені у відповідь очікувальною, трохи напруженою посмішкою. Він відпустив руку Мілени та потупцював на місці.
— Привіт, рада вас бачити, — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Анна, — додала я, простягаючи Якобу руку.
— Привіт, привіт, я Якоб.
Його хватка була міцною, долоня тепла й суха. Він все ще посміхався, очі блищали. Я звернулася до Мілени.
— Привіт, це так круто, що ми їдемо, скажи?
Вона дивилася на мене і вся сяяла, я розкрила руки, і ми міцно обнялися.
— Нарешті ми поїдемо, — сказала вона. Я почула, як за моєю спиною Якоб вітає Генріка:
— Отже, ти, мабуть, Генрік?
— Саме так.
— Привіт, я Якоб, приємно познайомитися.
Була ще одна річ, про яку я подумала тоді.
Я десь його бачила.
Ми пройшли до платформи. Я розмовляла з Міленою, несамохіть у піввуха прислухалася до того, про що говорять Генрік та Якоб.
— Вибач, якщо я вліз так грубо, — сказав Якоб. — Я розумію, що вам може бути не зовсім зручно з кимось, хто… я маю на увазі, ви багато років їздили лише втрьох, чи не так?
— Та все гаразд, — відповів Генрік. — Мені здається, що ти теж провів багато часу в горах?
— Еге ж. Можна сказати, що це мій другий дім.
— Ти там народився?
— Ні, але я туди приїжджав майже щороку, відтоді, як мені виповнилося п’ятнадцять. Узимку, щоби покататися на лижах, улітку на сходження.
— Гм. Ми кілька разів каталися на лижах на Селені, але зазвичай ми їздимо для цього в Альпи.
— І маєте рацію. Хоча мені більше подобається гірськолижний курорт Ріксґрансен. Це моє улюблене місце — там також добре займатися парапланеризмом.
— О, і тобі подобається це заняття?
— Ну… я тільки намагаюся. Але певно, що Абіско чудовий для походів. І Кебнекайсе. Ви були там раніше?
— Так. Минуло, мабуть, три роки відколи ми там були востаннє. Можливо, чотири.
— Перебування в горах є для мене є своєрідною медитацією. Я надто багато працюю, тож приємно відійти й на деякий час подумати про щось зовсім інше. Так би мовити, зарядити батареї.
— Еге ж.
Повітря на платформі було нерухоме, наповнене запахом дизеля й теплого металу. За той час, що ми діставалися до вокзалу від дому я добряче спітніла. Ми знайшли свій вагон та увійшли. У вузькому коридорі було тісно, бо всі пасажири шукали свої місця, і багато з них були, як і ми, з рюкзаками. На щастя, ми з Генріком незабаром знайшли наше купе — першого класу, з власним душем і туалетом. Ми відчинили двері й поклали рюкзаки на підлогу.
— Це наші місця, — сказала я Мілені та Якобу. — А ваші де?
— Я думаю, що дещо далі. Та й ми не разом їдемо — Якоб придбав собі квиток лише днями.
— Пощастило, що було місце.
Якоб посміхнувся мені.
— Дуже пощастило, інакше мені довелося б їхати автостопом.
Я глянула на Мілену. Вона теж посміхалася, але водночас у її очах було питання. Я зрозуміла, що вона намагалася зрозуміти, що я думаю про Якоба.
— Може, зустрінемось у вагоні-ресторані через півгодини? — запропонувала я.
— Добре, — сказала Мілена та пішла далі коридором. Якоб затримався та кивнув нам із Генріком — хоча, як мені здалося, передусім мені. Потім пішов за Міленою. Лише зараз я помітила, що в нього до рюкзака було прикріплене альпіністське спорядження — гаки, мотузки та льодоруб. Він що, планував покоряти Нордтоппен? Або підійматися до кратеру Туолпаґорні?
Я зачинила двері й опустилася на розкладне сидіння.
Генрік уже сидів на полиці навпроти. Зрештою я сказала:
— То що ти думаєш?
— Він здається нормальним хлопом.
— І мені так здається.
— Угу.
— Мушу визнати, що я відчула полегшу.
— Угу.
— Уяви собі, якби ми через п’ять хвилин подумали: о ні, нам доведеться провести тиждень у горах із цим ідіотом.
Генрік не відповів. Він мав втомлений вигляд.
— Ти не бачив його раніше? — поспиталася я.
— Що? Та ні.
— Є щось… Як тільки я побачила його, я відчула, що в ньому є щось знайоме.
— Таж ти бачила його світлини у фейсбуці.
— Так, але я маю на увазі не це.
— Ні, я його не впізнаю.
Відчуття, що я бачила Якоба раніше, було невловимим. Щойно я зосередилася на цій думці, спробувала точно визначити, що саме мені здалося знайомим, вона зникла, як подих на склі.