Я закриваю ніж і відкладаю його, потім змінюю думку, дістаю його й знову відкриваю лезо. Відтепер він має бути завжди готовим до використання. Якщо мені доведеться
боротися за своє життя, я не хочу втрачати цінні секунди, відкриваючи його. Я кладу його назад у кишеню.
Моє коліно дуже болить. Я розстібаю штани, протягаю в спальнику руку й мацаю його. Травма погана, але здається не дуже серйозною. Кінчики моїх пальців вологі, але не більше того. Кровотеча зупинилася.
Я виповзаю надвір і встаю. У правому коліні відчувається колючий біль, але я на ногах. Я одягаю свою тверду куртку й застібаю її.
Над Сареком опускаються сутінки, десь через пів години поночіє. Ми високо на схилі гори. Далеко внизу річка Рапа тече в нижню місцину. Здалеку чую, як шумить поток.
Якоб і Мілена сидять неподалік і готують їжу. Крізь сутінки ясно бачу блакитне полум’я печі. Мілена помічає мене.
— Анно! — вона встає і підходить. — Як ти почуваєшся?
Підходячи ближче, я бачу, яка вона стурбована, втомлена й нещасна, розгублена. Звісно, смерть Генріка, мабуть, стала й для неї жахливим шоком. Плюс усвідомлення того, що її хлопець — психопат. Що і вона, і я в смертельній небезпеці.
Напевно, вона вже це зрозуміла?
Вона обіймає мене, обіймає і починає мовчки плакати. Я теж обіймаю її, але не кажу ні слова. Якоб спостерігає за нами.
«Я не випускаю з очей вас обох. Не забувайте про це».
Ми досить довго стоїмо, тримаючись одна за одну, нічого не говоримо, нічого не потрібно говорити. Вірніше, говорити потрібно багато, але зараз не слушний час. Мілена плаче.
Ми їмо при світлі наших ліхтарів. Зараз майже зовсім темно. Ніхто не має що сказати. Зрештою я ставлю питання, яке мене хвилювало вже деякий час.
— Як я спустилася?
Якоб і Мілена дивляться одне на одного, але не відповідають. Вони мають вигляд трохи збентежений.
— Пам’ятаю, як я впала, коли бігла. На хребті. Тоді все потемніло перед очима. Я прокинулася в наметі.
Якоб пильно дивиться на свою тарілку, розсовує їжу, робить ще один ковток, але однаково не каже ні слова. Його обличчя закрите. Відповідає Мілена.
— Ти знову втекла.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти отямилася через деякий час, і ми допомогли тобі підвестися. Але потім ти знову побігла.
— Я знову побігла?
— Так.
— Як далеко я відбігла?
— До верху. На плато. А потім, коли ти спробувала злізти з цього боку, ти знову впала.
Мілена дивиться на Якоба, і я відчуваю, що в цій історії щось не так. Вона веде далі:
— Ти була у відключці. Ми тебе донесли, потім поставили намет.
Є щось у тому, як вона розповідає цю історію. Вона продовжує дивитися на Якоба, ніби шукаючи його схвалення. Ніби хоче сказати: «Я правильно все кажу? Я кажу саме те, про що ми домовилися, чи не так?»
Ніби проказує домашнє завдання, яке вивчила напам’ять.
Що вони приховують? Що насправді сталося в той час, що перетворився на прогалину в моїй пам’яті? Я продовжую їсти мовчки, гарячково намагаючись придумати можливі сценарії.
Можливо, Якоб намагався вбити мене теж, і Мілені вдалося його зупинити. Зараз вона зосереджується на тому, щоб зберегти його спокій, продемонструвати покірність, розрядити його агресію. Можливо, вона вигадує цю історію, а це означає, що вона знає, наскільки небезпечний Якоб, і що вона розуміє важливість того, щоб він відчував себе в безпеці.
Однак я відчуваю, що цей сценарій також не відповідає дійсності. Є фрагменти інформації, які не підходять один до одного, хоча я не можу зрозуміти, які саме. Вони ховаються на краю моєї свідомості, але коли я тягнуся до них, вони вислизають.
Можливо, я просто надто втомилася, щоб розгадати головокрутку.
Ми досить довго сидімо мовчки, зосереджуючись на їжі, аж тут Якоб відкашлявся. Він готується говорити, а я уважно слухаю. Після короткої паузи він вимовляє чотири слова:
— Я намагався його врятувати.
Ці слова висять у повітрі, і я знаю, що з кожною секундою вони стають переконливішивими, брехню Якоба буде дедалі важче відрізнити від правди. Але зараз із мого боку було б великою тактичною помилкою вказати, що він бреше, зіткнутися з ним обличчям до того, як я поговорю з Міленою. Ми повинні укласти союз, вдарити по Якобу, коли він цього найменше очікує.
Тому я нічого не кажу. Тепер я знаю: це те, що Якоб представить як свою правду.
«Я намагався його врятувати».
І Мілена, і я знаємо, що сталося, але якщо ми будемо чути це повідомлення знову і знову, «я намагався його врятувати», то, можливо, з часом ми почнемо сумніватися у свідченнях наших власних очей. Почнемо думати, чи не можна по-іншому трактувати побачене? Закрадається невизначеність.