Один із знаків влади, як куля та скіпетр, це здатність стирати межу між правдою та брехнею.
Мілена починає тихо плакати й вимикає налобний ліхтарик. З якоїсь невідомої причини я теж вимикаю свій. Невиразний жест солідарності, мабуть. Згасає остання смужка світла в небі над горами на заході.
Зараз майже непроглядна темрява. Лише налобний ліхтарик Якоба посилає свій промінь у темряву. Холод підкрадається до нас, немов голодний вовк ходить по краях нашого табору.
— Мілено, ти не можеш мені допомогти? — кажу я. — Я подряпала коліно, але мені погано видно.
Я прихилилася до скелі неподалік від того місця, де ми сиділи. Я закатала праву штанину. Збоку на коліні є рана та неприємні садна. Мілена присідає переді мною і при світлі налобного ліхтарика відрізає від рулону з марлевими пов’язками одну смужку. Я розриваю антибактеріальну серветку й очищаю рану і шкіру навколо неї. Пече, але це не так вже й погано. Мілена знімає папір із пов’язки, я випрямляю ногу, і вона притискає пов’язку на місце. Поки вона тре великими пальцями липкі частини, я дивлюся на Якоба. Він вимкнув свій ліхтар. Мені здається, я можу розрізнити його силует, але я не впевнена. Він підкрався ближче, щоб під покровом темряви спостерігати за нами?
Мілена дивиться на мене з млявою усмішкою.
— Ось так.
— Дякую.
Вона опускає мою штанину й встає на ноги. Я трохи вагаюся — а що, якщо Якоб зараз несподівано вискочить, чи встигну я сказати? Я беру її руки у свої, дивлюся їй глибоко в очі й шепочу:
— Мілено… Треба триматися разом. Він хоче нас убити.
Вона дивиться на мене, її очі широко розплющені. Вона має наляканий вигляд. Насправді наляканий.
Інтерв'ю з Анною Самуелъссон, ІН 880216-3382, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— Що ви подумали, коли побачили, що вона мала наляканий вигляд?
Мовчання.
— Я… я сподівалася, що вона подивиться мені в очі й кивне, показуючи, що зрозуміла. Що вона дійшла такого ж висновку. Але вона цього не зробила.
— Ні?
— І тоді я не знала, чи було це тому, що вона так боялася Якоба, що не наважувалася протистояти йому, навіть якщо це був наш єдиний шанс вижити, чи вона досі настільки була під впливом, що повірила в його брехню. Мені просто спало на думку, що вона могла й не бачити, що сталося, коли Якоб скинув Генріка з гори.
— Могла не бачити?
— Я маю на увазі, я чула, що вона кричала, але вона могла закричати секундою пізніше, коли Генрік уже падав.
— Авжеж.
— У кожному разі, хай там як…. Для мене це був негативний результат, я це знала. Адже нашим єдиним шансом було згуртуватися проти Якоба.
Розділ 34
Я знову лежу в наметі, а поруч лежить Мілена. Вона думає, що я заснула, і намагається приховати той факт, що плаче. Судячи зі звуку, вона сховала обличчя в подушку чи спальний мішок, але я чую її приглушені ридання.
Генрік мертвий.
Я знаю це, і тому Мілена плаче, але усвідомлення цього ще не вразило мене. Генрік мертвий — це просто факт. Мене звуть Анна — це теж факт. Я ще жива — ще один факт.
Усі мої ресурси зосереджені на тому, щоб залишитися живою і вибратися із Сарека. Якщо мені це вдасться, то потім я зможу оплакати Генріка.
Мені справді потрібно виспатися, щоб відновити сили, але моє тіло насторожі. При найменшому шумі ззовні я трохи піднімаю голову, затамовую подих і уважно прислухаюся. Чи прийде Якоб, чи не збирається він прокласти собі шлях через край намету й убити нас обох?
Я розумію, що це малоймовірно. Отож Якоб не божевільний — він не божевільний. Він тримає нас у своїй владі, і я впевнена, що він хоче максимально використати це. Крім того, він, напевно, втомився після сьогоднішнього дня. Без сумніву, він міцно спить у своєму наметі.
Поки я лежала й думала, Мілена замовкла. Вона зараз спить тихо, як мишка. Мілена — одна з тих рідкісних людей, які не видають жодного звуку, коли сплять. її спальний мішок піднімається й опускається в спокійному рівномірному ритмі
Я досі не зовсім знаю, які в нас тепер із нею стосунки, але принаймні ми в одному наметі, що, мабуть, добре. Я висловила їй свою думку й сподіваюся, що мої слова почали вже діяти, як червона пігулка в Матриці.
Протягом решти вечора ми ніколи не віддалялися більше ніж на кілька метрів одна від одної. Зараз це моя тактика — ускладнити життя Якобу. Ось ми пліч-о-пліч, і це добре.