Однак є проблема: мені потрібно в туалет.
Я була так зосереджена на тому, щоби бути поруч із Міленою, що коли вона почистила зуби й лягла спати, я зробила те саме. Мені тоді не потрібно було в туалет, але це було кілька годин тому. Я почала думати про це, і тепер не можу зупинитися.
Чи можу я змусити себе перетерпіти? Ні. Я зможу потерпіти кілька хвилин, але точно не засну.
Альтернатива не приваблива — самотужки вислизнути з намету в холод і темряву. А якщо Якоб прокинувся? Можливо, він лежить і чекає, поки я вийду.
Може розбудити Мілену, попросити її піти зі мною? Це, безперечно, варіант. Я спираюся на один лікоть і дивлюся на неї, точніше в її бік — темно, і я нічого не бачу. Я думаю про те, як вона плаче, і розумію, що їй потрібен хороший нічний відпочинок принаймні так само, як і мені. Вона виснажена морально і фізично. Чим сильніше вона зможе опанувати себе, тим більше шансів, що вона визнає реальність ситуації.
Нам потрібно триматися разом, якщо ми хочемо вижити в Сареку.
Хіба я не подумала нещодавно, що Якоб, певно, втомився і, мабуть, міцно спить у своєму наметі? Я так подумала. І я його не чула, відколи він ліг спати одразу після нас, хоча я лежала тут у повній бойовій готовності. Єдиний звук, який порушує тишу — це шум річки неподалік.
Коли я почала визнавати, що маю реальну можливість вийти на вулицю та попісяти, моє тіло прийняло цю ідею, і тепер мені хочеться в туалет ще більше. Зрештою, я не маю вибору. Мій організм прийняв рішення.
Виповзти з намету, щоб ніхто не почув — це перш за все питання того, щоб робити це повільно. Я кажу собі, що це може забрати тридцять хвилин, сорок п’ять, якщо потрібно. Мені потрібно бути терплячою.
Повільно, повільно я опускаю змійку свого спальника. Витягую свої ноги. Як лінивець, я перекочуюсь на надувному ліжку й підсуваюся ближче до дверцят намету. Я не хочу лежати з розпростертими руками, розстібаючи їх, це буде тривалим процесом, а я не хочу дістати судоми.
Я починаю повільно рухати бігунок, набагато повільніше, ніж Якоб кілька годин тому. Мені потрібно бути впевненою, що Мілена не прокинеться і що Якоб нічого не почує зі свого намету. Мені доводиться постійно змінювати позицію.
Це непросто — робити все так повільно. Я задихаюся, а я ще тільки наполовину відкрила намет. Я приймаю ту саму позу, що й раніше, підповзаю до наступних дверцят й починаю відкривати змійку з такою ж болісною повільністю. Зараз ще важливіше зберігати тишу, бо Якобу буде легше почути цю змійку.
Здається, Мілена ще міцно спить. Вона не ворухнулася і не видала жодного звуку.
Я думаю, чи варто мені застібнути намет, коли я вийду. Я швидко вирішила залишити внутрішні дверцята відкритими, але закрити зовнішні. Якщо я цього не зроблю, є ризик, що вітер підхопить краї і буде шумно.
Чи варто мені дістати туалетний папір? Я знаю, де мій заплічник, але не знаю, де саме туалетний папір. Мені довелося б шукати в багатьох кишенях, відстібаючи кнопки та розв’язуючі шнурівки. А потреба дотримуватися тиші означає, що це займе вічність.
Ні. Сьогодні ввечері я обійдуся без паперу.
Я бачу нічне небо через зростаючу щілину, коли блискавка відкривається, зуб за зубом. Воно сповнено зірками — я ніколи не бачила нічого подібного. Насправді важко знайти клаптик неба, який був би повністю чорним. Скрізь зірки, близькі і далекі, зорі, що сяють, як стоватна лампочка, зорі, що соромливо мерехтять. Чумацький Шлях здається опалесцентною смугою, як риб’яча ікра в космосі. Мільярди зірок у мільярдах галактик.
Це так красиво, так незвичайно, що я на деякий час забуваю, що мені загрожує смертельна небезпека. Я відпускаю бігунок, дивлюся на зірки й почуваюся смиренною перед лицем нескінченності.
Саме таким мав бути Сарек. Ми прийшли сюди, щоб пережити такі моменти. Але вийшло не так.
Я повертаюся до намету, і незабаром отвір стає достатньо великим, щоб я могла виповзти. З тим самим нескінченним терпінням я знову застібаю його, проте не до кінця, але достатньо, щоб переконатися, що краї не почнуть теліпатися на вітрі.
Нарешті я надворі.
Стаю на ноги, витягую спину. Клацання кількох хребців, мабуть, найгучніший звук, який я видала відтоді, як покинула свій спальний мішок, але я відчуваю полегшення. Найскладніше позаду.
Навшпиньки відходжу від намету. Мої очі звикли до темряви, та й від зір іде туманне нічне світло. Я бачу чорні контури праворуч, кутасті фігури, що приховують небо. Скаркі та інші вершини. Льодовики слабко світяться, наче люмінесцентні.