Заходжу за скелю, розстібаю штани й присідаю, тримаючи ноги нарізно. Нарешті.
Потім щось чую з боку наметів. Відкривається змійка. Моє тіло реагує миттєво, серце калатає, волосся на потилиці стає сторч.
Я обережно випрямляюся, натягую трусики, термобілизну та штани. Затримую подих і прислухаюся. У моїх вухах тоненько скиглить тиша. Я не чую іншого звуку.
А потім чую.
Я знов почула звуки змійки, а тепер чую кроки, що наближаються. Я лізу в кишеню й дістаю ніж.
Кроки зупиняються, я чую клацання, потім бачу на невеликій відстані промінь налобного ліхтарика. Світліше, темніше, знову світліше. Якоб — бо це, мабуть, він — повертає голову туди-сюди, оглядаючись, оглядаючи місцевість.
— Анно? — Це шепіт, але гучний шепіт, компроміс між двома непримиренними цілями — бути почутим мною, але не розбудити Мілену.
Так, це Якоб.
Як він міг почути, що я виходжу з намету? Я не видала жодного звуку. Це неможливо. Мабуть, він лежав і чекав, поки я встану.
Якоб хоче, щоб я була сама, без Мілени, щоб відволікати мене. І я розумію, що дала йому золоту можливість, але що я мала робити?
Можливо, мені слід було обмочитися, але залишитися з Міленою.
Кроки наближаються, і промінь світла проходить по скелі, за якою я ховаюся. Я піднімаю ніж, готуюся вдарити, мої ноги тремтять від напруги та страху, і мені вдається стримати схлипування, коли воно доходить до горла.
«Дорогий Боже, будь ласка, не дозволь йому знайти мене», — благаю я.
Я така налякана. Я в жаху.
Кроки зупиняються.
— Анно? — Ще один інтенсивний, гучний шепіт, набагато ближче. Він звучить так, ніби Якоб по той бік скелі. Мені важко контролювати дихання, я впевнена, що він мене чує.
Я більше не можу стояти й чекати.
Я біжу.
У режимі повної паніки — знову — я мчуся наосліп просто вперед, не думаючи про те, щоб не шуміти. Гравій летить на всі боки, я шпортаюся, і мій раптовий сплеск швидкості застає Якоба зненацька.
— Якого біса… — Я чую, як він сердито шипить позаду мене.
Я намагаюся збільшити швидкість, ризик зашпортатися і впасти значний, але я маю ризикувати. Я чую його важке дихання — біг вплинув і на нього. Він лише за секунди від мене. Він знаходить додатковий викид енергії, щоб подолати останні кілька метрів.
Річка тепер гучніша, вона схожа на потужний потік, мені здається, що я відчуваю відтінок вогкості на своєму обличчі. І саме тоді, коли я починаю спускатися, пальці Якоба хапають мене за кофту.
Ні-ні-ні.
Я вивільняюся, але він спотикається й падає мені на ноги, через що я теж втрачаю рівновагу, і ми падаємо вниз зі схилу. Я використовую руки, щоби пригальмувати, я торкаюся долонями, але майже того не помічаю, тому що Якоб зумів обійняти мої ноги однією рукою, я відчайдушно намагаюся відірватися, але моя нога застрягла, ми більше не падаємо, а боремося, боротьба на життя чи смерть, я розумію, що впустила ножа, коли впала.
Лайно-лайно-лайно.
Друга рука Якоба зараз обіймає мене за талію, я ніби в лещатах восьминога чи десяти удавів, але я відчуваю його голову праворуч і відводжу свою руку якнайдалі вліво, а потім штовхаю його ліктем. Б’ю його по кумполу з усіх сил, які можу зібрати.
Ооооооооо…
Я чую, як стогну, відчуваючи, ніби моя рука тріснула посередині, зірки танцюють перед моїми очима, я відчуваю слабкість і нудоту, але хватка Якоба на секунду послаблюється, цього достатньо, щоб я звелася на ноги й хитаючись побігла до річки.
Оскільки це насправді бурхлива річка шириною сім-вісім метрів, потік зараз оглушливий, він із жорстокою силою хлине по скелях. У темряві я не можу судити про глибину, але розумію, що намагатися її перетнути було б самогубством.
Я вагаюся. Як би я вважала за краще померти? Втопитися в річці чи бути забитою до смерті Якобом?
Він підвівся і біжить позаду мене.
Потонути, однозначно. Я заходжу у воду, спочатку захищену біля берега кількома великими каменями, тому тут немає течії, але потім я заходжу в основну частину річки, і мені важко переставляти ноги по дні, тому що течія дуже сильна.
Якоб, хитаючись, рухається за мною.
Я продовжую, вода вже перехлюпується через верх моїх чобіт. Навколо кожної щиколотки ніби крижані лещата. Річка стає дедалі глибшою, і течія тягне, смикає, і мої ноги, і кожен інстинкт підказують мені «повертайся назад, ти помреш», але мій страх перед Якобом ще більший. Я змушую себе йти далі, крок за кроком, не зберігаючи рівноваги між кроками, хитаюся вперед, і, звісно, моя спроба закінчується невдачею.