«Підводься й іди, — кажу я собі, — Або помри тут».
Розділ 36
Я ПРЯМУЮ ВБІК ВІД РІЧКИ під кутом дев’яносто градусів. Хитаюся на хистких ногах, така виснажена, що ледве можу їх підняти. Це була важка ніч. Однак те саме стосується і Якоба. Він також не може бути в найкращій формі — навіть якщо він живий.
Лише через кілька хвилин я бачу за кілька сотень метрів намети, які туляться у світанковому світлі. Вони стоять так близько, ніби чіпляються один за одного, щоб захиститися від нещадної гори. Ні Якоба, ні Мілени немає.
Я йду, а потім ховаюся за великим каменем. Кілька разів глибоко вдихаю, намагаюся зосередитися на думках. Роздумую над різними альтернативами, щоб знати, що робити залежно від того, що станеться, коли я дійду до наметів. Будь-яке вагання може коштувати мені життя.
Гаразд. Ну ж бо, зроби це.
Підкрадаюся до наметів. Чи варто мені спробувати розбудити Мілену, залучити її на свій бік? У якому вона наметі?
А якщо Якоб прокинеться?
Якоб в одному з наметів?
Надто багато варіантів. Я починаю знову, намагаючись конкретизувати різні сценарії.
Підкрадаюся до наметів. Мені потрібно знайти свої речі. Де мій заплічник?
Я вдивляюся в бік скелі. Я не бачу свого рюкзака з місця, де я стою. Вони перенесли його в один із наметів? Якщо так, то який?
Я смутно пам’ятаю, як ми з Міленою лежали в одному наметі, перш ніж я виповзла в туалет. Знову ж таки, інший намет схожий на наш із Генріком.
То де мій заплічник?
А де Якоб?
Збери себе докупи, Анно. Фокусуйся.
Я пробую ще раз.
Підкрадаюся до наметів.
Підкрадаюся до наметів.
Підкрадаюся до наметів.
Я не можу йти далі, це неможливо, я дуже втомилася, білі цятки танцюють перед моїми очима, хоча я спираюся на скелю, і я починаю мовчки плакати, бо знаю, що мені кінець. Я просто більше не можу.
Підкрадаюся до наметів. Це весь мій план. І, звичайно, цього мало, Якоб кинеться на мене і вб’є мене, але це добре. Я більше не можу.
Я хлюпаю, витираю сльози зі щік тильною стороною долоні, розумію, що щось тримаю, і це щось — ніж. Я забула про нього. Я так міцно його тримаю, що не думаю, що зможу послабити хватку, навіть якщо спробую.
Вирушаю до наметів. Страх перемагає мою втому, хоча б трохи, хоча б на час. Розумію, що залишилася крихітна кількість адреналіну, який ще можна вичавити в мою кров. Мої коліна не такі слабкі. Метр за метром я наближаюся до наметів, пильно придивляючись до них, стежачи за найменшим рухом. Я прислухаюся до найменшого звуку, але не бачу й не чую жодних ознак життя.
Або Мілена та Якоб сплять, або їх немає.
Я прямую до намету, який, як мені здається, належить мені та Генріку. Зупиняюся перед закритими дверцятами, ніж піднятий, готовий до удару. Моє серце калатає, я дихаю відкритим ротом. Я не бачу жодних ознак того, що хтось лежить усередині намету, жодних опуклостей із боків.
Нахиляюся вперед, уважно прислухаюся. Тиша. Хіба я не повинна чути дихання?
Здається, ніби нікого немає.
Повільно обходжу намет — ззаду теж жодних опуклостей. Я нахиляюся, прикладаю вухо до тканини, але однаково нічого не чую.
Повертаюся до дверцят. Вони щільно закриті, змійка затягнута вниз. Я маю відкрити її, щоби перевірити, чи там мій заплічник. Я знаю, що зробити це безшумно майже неможливо, але немає вибору — я повинна спробувати.
Я більш-менш переконана, що намет порожній, але якщо я помиляюся, уже за тридцять секунд можу опинитися в смертельній бійці з Якобом.
Я беру бігунок тією ж рукою, у якій тримаю ніж. Якось мені це вдається зробити, утримуючи рукоятку. Починаю повільно тягнути, але краї застібаються знову, вони недостатньо натягнуті, щоб я могла розстібнути їх однією рукою. Другою рукою доведеться спробувати притримати низ.
Тихо, обережно я опускаюся на коліна, і моя права колінна чашечка приземлюється на гострий маленький камінь.
— Ааааа… лайно…
Я не можу придушити стогін, коли біль злітає вгору по нозі й викликає запаморочення, я мало не падаю набік, але тримаю рівновагу. Якщо хтось є всередині намету, він уже прокинувся. Це означає, що я тепер можу наважитися. Здоровою рукою пересуваю непотрібну руку до нижнього краю дверцят та вставляю тканину між великим і вказівним пальцями. Не зважаючи на те, чує мене хтось чи ні, я відкриваю змійку одним довгим рухом.