Простір між дверцятами порожній.
Внутрішні дверцята відкриті, і я бачу, що всередині нікого немає.
Мій заплічник з усім необхідним, щоб вижити на самоті, має бути в іншому наметі.
У ту ж мить я чую звук змійки з іншого намету.
«Якоб йде за тобою», — думаю я.
З відчайдушним вибухом енергії намагаюся підвестися, якраз вчасно, щоби побачити, як вибирається Мілена. Вона встає і дивиться на мене дикими й наляканими очима.
О, дякувати Богу, це Мілена
Я хитаюся до неї.
— Де Якоб? — шиплю я, але вона не відповідає, вона досі має вигляд остовпілий.
— Він намагався мене вбити, — веду далі я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно та врівноважено, але це важко, бо я схвильована й задихана. — Він не повернувся? Ти не знаєш, він мертвий?
Мілена досі дивиться на мене й на ніж у моїй руці. Вона повільно хитає головою.
— Послухай мене, Мілено. — Я роблю глибокий вдих, щоб говорити чіткіше, але не думаю, що в мене це виходить особливо добре. — Якоб вночі намагався вбити мене, ми з тобою повинні триматися разом, інакше в нас не буде шансу, розумієш? Нам потрібно триматися разом, якщо він повернеться, але насамперед нам потрібно зібрати все необхідне й втекти звідси так само швидко, як ми…
Я замовкаю.
Тому що зараз я чую шум із намету.
Здається, що то кабан чи ведмідь пробирається так незграбно й несамовито, що весь намет тремтить, ледь не розвалиться. Через секунду Якоб виповзає з отвору, зігнувшись, одним плечем він чіпляється за намет та, випрямляючись, тягне його за собою, але просто струсає, а потім на повній швидкості наближається до мене. Усе це одним рухом, за секунди.
Якоб — двометровий, кілограмів зі сто завважки, кидається на мене з наміром убити.
Я піднімаю ніж, і коли Якоб кидається на мене, я встромляю ніж йому в бік на рівні грудей. Він сходу насаджується на всю довжину леза.
Ми перекидаємося, і я приземляюся, його важке тіло лежить на мені, непотрібна рука відхилилася назад і опинилася піді мною, і я чую чіткий звук.
тріск
коли рука ламається, як суха гілка, я опинилася в пастці під Якобом, і мені здається, ніби мої груди цілком розчавлені немає повітря
не можу дихати
від моїх ребер залишилися лише осколки, мені вдається витягнути ножа з грудей Якоба та вдарити його ззаду в шию, але удар надто слабкий, чи, можливо, його м’язи занадто жорсткі й сильні, лезо зісковзує і в мене нічого не виходить.
Боже, дай повітря
повітря
Мілена стоїть над нами, намагаючись відтягнути Якоба від мене, але він занадто важкий, занадто сильний, я роблю ще одну спробу ножем…
не можу цього зробити, занадто слабка
…так само безуспішно, але, мабуть, принаймні боляче, тому що він піднімає руку на потилицю і повертається вбік, і якось я відштовхую його від себе
нарешті повітря
Я перекочуюся і наповнюю легені, сильно кашляю, ставлю одну ногу на землю, щоби підвестися…
треба тікати звідси
…але тут я відчуваю хватку Якоба навколо моєї щиколотки, він смикає мою ногу, я падаю долілиць, і ніж вилітає з моєї руки
Ні-ні-ні
— Допоможи мені, — видихаю я, дивлячись на Мілену. — Допоможи мені.
І тепер Якоб знову наді мною, важкий, сильний і скривавлений. Він хапає мене за волосся і б’є головою об землю — раз, два, три. Мій череп розривається від болю, і я більше нічого не бачу, все червоне, жовте й пульсує, але я відчуваю, як він перевертає мене так, що я лежу на спині, потім він осідлав мене. Його великі руки знаходять моє горло. Зір повертається, і я догори дриґом бачу Мілену, вона дивиться на мене, паралізована від страху.
— Допоможи мені, — шепочу я знову, а потім Якоб міцніше стискає руки.
І далі стискає. Щодуху.
Річ не тільки в тому, що я не можу дихати.
Я чую хрускіт і тріск у шиї.
Я думаю, що він щось зламав.
Він дивиться на мене згори вниз, його обличчя яскраво- червоне, вени на передпліччях роздуті. Моя здорова рука безрезультатно дряпає його руки, намагається перехопити чи принаймні вставити палець, щоби послабити залізну хватку, але марно. Так само марно, як би я спробувала голіруч відкрити замок.
У його очах бачу намір вбити мене. Це навіть не ненависть, ненависть була б людським почуттям, ні, це щось тваринне, первісне.
«Усе, Анно, — читаю я в його очах. — Тепер ти помреш».