Розділ 37
Цього ясного холодного РАНКУ ми спускаємося з гори до річки Рапа, хитаючись. Це буде чудовий день. Красивий і нещадний, як і сам Сарек.
У мене сильно болить голова. Ймовірно, струс мозку. Моє горло досі стискається, коли я ковтаю, болить, як відкрита рана. Моя шкіра потерта, проколота, розірвана в сотні різних місць. У мене вивих плеча й зламана рука. Кістка тріснула десь біля ліктя.
Але я жива. Я не думала, що вцілію.
Мілена, хитаючись, плентається позаду мене. Вона не так сильно поранена, як я, але в неї неприємний поріз на шиї.
Зрештою Мілена вирішила, на чий бік пристати. Господи, невже вона вирішила…
Все почорніло перед моїми очима, деякий час я була непритомна. Коли я отямилася, вага Якоба вже не тиснула на мене. Я сіла й побачила, як він непорушно лежить на землі неподалік.
З його голови стирчала якась дивна палиця.
Все було розмитим, мені було важко сфокусуватися. Я із зусиллям підвелася на ноги й зробила кілька кроків до тіла.
Те, що стирчало з голови Якоба, було древком.
Льодоруб.
І Мілена не просто один раз його вдарила. Насправді половина голови Якоба перетворилася на мішанину з мозку, крові, волосся та фрагментів кісток. Його обличчя було неушкодженим, на ньому застиг якийсь химерний миролюбний вираз. Ніби екран, що приховує за собою хаос.
Мілена тинялася крихітними-крихітними колами, не в змозі встояти на місці. Усе її тіло тремтіло. Я підійшла до неї, спробувала обійняти, але вона знай вислизала, наче її життя залежало від постійного руху. З рани на її шиї текла кров, і я змусила її притиснути її рукою, поки принесла перев’язувальний матеріал і хірургічну стрічку. Вона дозволила мені перев’язати рану, але й далі нестримно тремтіла.
Я не хотіла залишатися в цьому місці ані на хвилину довше, ніж потрібно. Очевидно, я розуміла, що Якоб мертвий, але маленька частинка мене — не така вже й маленька, насправді — ледве наважувалася відвести очі від його тіла. Я боялася, що він підніметься, незважаючи ні на що, і нападе на мене ще раз, а мозок витікатиме з його черепа.
Треба було зібрати все необхідне і йти звідси. Якнайшвидше.
Насамперед я мала перевдягатись у свіжий одяг. Моя куртка, штани та нижня білизна були пошматовані. Я попросила Мілену допомогти мені, і це конкретне завдання ніби повернуло її до реальності. Вона відкрила мій заплічник, дістала необхідні речі, розшнурувала черевики й зняла їх разом зі штанами.
Я не надто допомагала одягати себе. Через зламану руку особливо важко було перевдягати мою верхню частину тіла, але Мілена обережно та зосереджено зуміла вдягнути мене в спідню білизну, штани, кофту й щільну куртку. Вона також допомогла мені із шапкою. Я вдячно посміхнулася їй, і вона відповіла мені тьмяною посмішкою.
Моя голова досі була охоплена тим, що здавалося нескінченним вибухом.
Ми зібрали намет, мій і Генріка. Знову від мене не було великої користі. Я лише давала вказівки, а Мілена їх виконувала. Я дістала з рюкзака все, що не було абсолютно необхідним, тому що мені треба було його нести на одненькому здоровому плечі. Мілена розібрала піч Якоба й поклала її у свій рюкзак.
Ми ходили сюди і туди через наш табір, збираючи воєдино наші шматочки, я не хотіла дивитися безпосередньо на Якоба, але постійно тримала його у видноколі. Я хотіла бути певною, що він не рухається.
Нарешті ми були готові йти. Ми залишили намет, труп і льодоруб.
Ми спускаємося з гори, хитаючись. Йдемо ми зараз по траві, а далі переплутаний підлісок, і дивна вузлувата береза з гіллям, схожим на руки, покручені артритом. Сонце світить із безхмарного неба, але зовсім не гріє. У повітрі панує осінній холод.
Я почала тремтіти. Ось воно. Крім головного болю та болю в горлі, я тепер відчуваю тупий біль у плечі та зламаній руці, біль, який неминуче зростатиме й переросте в нестерпне крещендо.
Ми зупиняємося, і я дістаю поліетиленовий пакет із ліками. Я наповнюю свій кухоль водою з маленького струмка і розчиняю в ній дві знеболювальні таблетки аспірину. Я також про всяк випадок приймаю ібупрофен. Я не знаю, чи буде ця комбінація більш чи менш ефективною, або ж я ризикую пошкодити нирки чи щось інше, але мені байдуже. Я погоджуся на незначне пошкодження нирок, якщо таблетки зможуть запобігти цунамі болю, який, як я вже відчуваю, мчить до мене.
Ніхто з нас не голодний. Я знаю, що ми повинні щось з’їсти, зігрітися, особливо я, але ми надто втомилися, щоб зараз поставити плиту. Пізніше.
Я дістаю енергетичний батончик і пропоную половину Мілені, але вона не хоче, бурмоче, що їй погано. Потім нахиляється вперед і блює в траву — з неї не виходить нічого, крім в’язких, прозорих ниток слизу. Мабуть, вона кілька разів спорожнювала свій шлунок, а я не бачила — можливо, коли я відключилася біля табору, після того, як вона зарубала Якоба.