Я зітхнула й озирнулася. Ось ми в нашому купе першого класу з двома зручними полицями й власним туалетом прямуємо в гори на тижневу прогулянку. Це був момент, сповнений енергії та очікування — коли ти з нетерпінням чекаєш чогось чудового, але воно ще не почалося. Часто ці моменти були кращими за сам жаданий досвід.
Я нахилилася вперед і поклала руку на руку Генріка:
— Верхня чи нижня полиця?
— Байдуже. Ти обирай.
— Добре, тоді я візьму верхню.
— Хоча тобі насправді більше подобається нижня.
— Ні.
— Я спатиму на верхній.
— Не спатимеш, я вже поклала туди свої речі.
Генрік відповів на мою посмішку, потім теж нахилився вперед, і ми поцілувалися.
«Все буде добре», — подумала я.
З кишені Генріка почулося дзижчання. Він дістав телефон і відкрив повідомлення, яке отримав. Коли він читав його, я помітила, що він майже непомітно насупився.
— Гм.
— Що там?
Він відповів не відразу. Глибоко вдихнув, потім випрямився.
— Е-е… це від Еріки.
— І що вона пише?
Вона пише: «Дякую за вечерю минулого тижня, рада була вас обох бачити. Улоф запитав свого двоюрідного брата, і той сказав, що Якоб Тессін у БКГ не працює. Дивно, але за що купила, за те й продаю. Бажаю чудово провести час у горах».
— І як ви відреагували, почувши це?
Мовчання.
— Анно?
— Я розізлилася на Генріка.
— На Генріка?
— Бо він розходився через це. Теж мені, велике діло.
— Атож пак.
— Я маю на увазі, що я думала, що навіть якщо я не змогла знайти Якоба на сайті БКГ, то це не дивна річ.
— Он як!
— Можливо, я неправильно розчула, коли Мілена сказала мені, де він працює. Або, можливо, він працював у іншій компанії, яка також називалася БКГ.
— Розумію.
— Та було багато можливих пояснень.
— Гм.
— Зрештою, ми вже зустрілися з ним на той час, і він мав вигляд нормальної людини. На мою думку.
— А на думку Генріка?
Мовчання.
— Скидалося на те, що він хотів скасувати все, повернутися додому.
— Справді?
Мовчання.
— Ми… По-перше, він був роздратований, ще коли я хотіла відкласти поїздку до вересня, але ми якось примирилися із цим. Тоді ми посперечалися, чи дозволити Якобу їхати з нами чи ні. Але ми нібито дійшли згоди й у цьому.
Мовчання.
— Хочете води?
— Будь ласка. Мовчання.
— Прошу.
— Дякую.
Мовчання.
— А по-друге… Потім ми зустріли Якоба, він здавався хорошим хлопцем, і я вже подумала, що все добре, але як тільки надійшло повідомлення від Еріки, все почалося знову.
— Я розумію.
— Ми почали сперечатися.
Мовчання. Ридання.
— Через таку дурню. О Боже.
— Хочете зробити перерву?
— Мм…
Ридання.
Розділ 6
Коли ми прийшли у вагон-ресторан, Якоб і Мілена вже сиділи за столиком. Перед Якобом стояла пляшка міцного пива, перед Міле ною — келих вина.
Чудово, бачу, вечірка вже почалася, — сказала я. Ідіть замовляйте собі, що хочете, ми охоронятимемо ваші місця, — відповіла Мілена.
Ми з Генріком стали в чергу. Вагон-ресторан був старим — можливо, з дев’яностих — і бачив кращі часи, але його ретро-дизайн мав нагадувати розкіш 1930-х років. Фарба була потерта на деяких дерев’яних деталях, і де-не-де були дірки в оббивці.
Зала була більш-менш заповнена. Пасажири були різними: багато гірських туристів, таких як ми, також їхала сім’я, яка, ймовірно, збиралася відвідати родичів у Норланді, була тут і група чоловіків за п’ятдесят, які вже випили по кілька келихів міцного пива, судячи з галасу, який вони здіймали. Ті, хто купив собі їжу, шукали вільний столик, до якого несли наповнені таці, трохи зігнувши коліна, щоб утримати рівновагу в рухомому потязі. Я бачила, як Якоб і Мілена показали в наш бік, ввічливо пояснюючи двом літнім жінкам, що місця за їхнім столиком зайняті.
Черга зростала, і тепер розтягнулася майже на всю довжину центрального проходу. Я повернулася до Якоба та Мілени й запропонувала, щоб ми відразу купили їжі й на них, позаяк мине ціла вічність, перш ніж ми всі зможемо їсти разом. Вони висловили мені свої побажання.