Мілена дійсно має виснажений вигляд. Я змушую її випити трохи води, потім вона лягає на спину й заплющує очі. Нам варто було би пройти трохи далі, а потім зробити довший привал, але я сідаю — це має такий привабливий вигляд. Мілена, здається, відразу заснула. Я знімаю з плеча рюкзак.
Я знаю, що не варто лежати. Існує реальний ризик, що я теж засну, а ми повинні пройти певну відстань. Я зовсім не маю наміру лежати.
Можливо, я могла би полежати, не заплющуючи очей. Це був би гарний компроміс, і я обіцяю собі, що точно не заплющу очі.
Я обережно опускаюся на траву. Кожен рух, кожен незначний удар по моїй руці й плечі, коли я лежу на спині, — суцільна агонія, як спалахи блискавки з грозових хмар болю.
Але зрештою я влаштувалася, дивлячись у чисте блакитне небо. Я роблю глибокий вдих, але обережно — не хочу ні на міліметр рухати рукою чи плечем. Я навіть не можу подумати про те, як я збираюся знову встати. Наразі біль трохи вщухнув, головний біль слабшає. Мені дуже холодно, але це добре — це означає, що я маю менше шансів заснути. Я лежу непорушно.
Тепер усе, що мені потрібно зробити, це переконатися, що я не заплющую очі. Цього не можна допустити.
Коли я прокидаюся, вже полудень. Бліде осіннє сонце на небі вже в іншому місці, ніж було тоді, коли я заснула. Я тремчу.
Я збираюся з думками та концентруюся з першої секунди. Я намагаюся швидко сісти, але моя зламана рука протестує, і я з протяжним стогоном опускаюся назад. Принаймні можу підняти голову, озирнутися. Мілена, здається, не ворушилася.
Добре. Мій пульс сповільнюється. Можливо, те, що ми спали кілька годин, не так уже й погано, враховуючи ніч, яку ми обидві провели. А напередодні…
Генрік мертвий.
Протягом останніх дванадцяти годин я була так зосереджена на власному виживанні, що могла утриматися від цієї думки, але тепер це усвідомлення вражає мене з повною силою. Генрік, мій наречений і найкращий друг протягом майже десяти років, загинув.
Шок майже такий же приголомшливий, як коли він упав із гори.
Генрік, убитий Якобом.
Я починаю плакати, бо мені холодно, у мене дуже болить рука, а Генрік мертвий, я голосно й нестримно ридаю. Я відчуваю себе абсолютно покинутою і беззахисною. Раптом для мене це все занадто.
Я завжди казала, що погано жаліти себе — або зроби щось із ситуацією, або визнай, що вона є такою, якою є. Але зараз мені шкода себе, і я вважаю, що заслуговую цього.
Я деякий час лежала й схлипувала, поки мені не спало на думку, що Мілена може мене почути. Як і раніше у випадку з Генріком, я знаю, що від мене залежить, щоб ми з Міленою вибралися звідси живими, тому я збираю себе докупи. Я не хочу, щоб вона бачила, як я втрачаю віру. Я знову піднімаю голову, дивлюся на неї. Вона досі не ворухнулася, вона має майже неживий вигяд.
Я завжди була сильною, активною, оптимістичною у наших стосунках, і ця роль досі притаманна мені. Ніби це існує незалежно від мене й змушує мене бути такою.
Можливо, це просто марнославство, але якщо так, то марнославство може допомогти нам пройти через усе це. Повільно, обережно я сідаю й повертаюся обличчям до подруги.
— Мілено?
Жодної реакції.
Тепер я хвилююся. Я перекочуюсь на коліна й думаю порачкувати до неї, але розумію, що тоді я маю волочити свою зламану руку по землі. Від болю я б, мабуть, знепритомніла. Тож на тремтячих, невпевнених ногах я встаю й хитаюся до неї.
— Мілено?
Вона дуже бліда. Пов’язка збоку її шиї червона й розмокла, а один куток з’їхав. Гї шия теж червона, а трава під головою мокра й темна.
— Мілено!
Я опускаюся біля неї на коліна, піднімаю пов’язку. Рана відкрита, але вже не кровоточить. Я поклала руку на її біле, як крейда, чоло. Воно дуже холодне.
— Мілено! Мілено!
Я кладу пальці на неушкоджену сторону її шиї, щоби перевірити пульс. На мить мені здається, що я відчуваю слабкий ритм, і починаю серцево-легеневу реанімацію, я нахиляюся над нею, ніби хочу поцілунком повернути її до життя, вдуваю повітря їй в рот.
— Прокинься, Мілено! Будь ласка… Прокинься!
Жодної реакції. Вона залишається в тому самому положенні, бліда, холодна й недосяжна. Повторюю процедуру кілька разів, але безрезультатно. Знову перевіряю пульс, але цього разу нічого не відчуваю. Я пробую її зап’ястя, відчайдушно рухаю кінчиками пальців, шукаючи найменшого руху, найменшої вібрації.