нічого.
Я намагаюся стиснути грудну клітку, кладу свою здорову руку на її грудну клітку й вагою свого тіла натискаю вниз. Але за цим немає сили, мені заважає зламана рука. Це не що інше, як марне зусилля, і моє плече кричить на знак протесту.
Ти не можеш залишити мене, Мілено.
Я знову пробую дихати з рота в рот. Потім давити на грудну клітку.
У Сареку сутеніє, і я не знаю, як довго я намагалася оживити Мілену, але знаю, що поки я не втратила надії, вона в якомусь сенсі жива. Коли я здамся, тоді Мілена помре. Тоді дороги назад не буде, тоді ми більше ніколи не будемо надсилати одна одній текстові повідомлення, ніколи не збиратимемося на обід, щоб спланувати літній похід у гори, ніколи не зустрінемося на центральному вокзалі Стокгольма, щоб сісти на потяг, прямуючи назустріч нашим пригодам. Ніколи не ділитимемо каструлю супу мінестроне з макаронами біля підніжжя величної гори. Ніколи не сміятимемося разом над деякими коментарями Генріка, розуміючи обидві, наскільки він насправді одержимий гаджетами.
У цей момент Мілена, моя чудова подруга, стане частиною мого минулого. І це нестерпно.
Ти не можеш залишити мене.
Зрештою я вичерпала зусилля. Кілька годин я стояла біля неї на колінах, намагаючись вдувати в неї життя, але тепер я перекочуюся на свої сідниці — із значними труднощами. У мене йде обертом голова, я закриваю очі й глибоко вдихаю. Здається, я зараз знепритомнію, але запаморочення проходить.
Я розплющую очі й дивлюся поверх Сарека. Долина Рапи лежить у тіні піді мною, але деякі вершини потойбіч досі освітлені вечірнім сонцем, їхні засніжені схили сяють, як золото.
Красива й безжальна.
Я беру Мілену за руку, вона холодна, як лід, але однаково здається, ніби ми переживаємо це разом. Останній момент дружби. Вона здається такою спокійною, лежачи там.
— Мілено, — починаю я, але мій голос зривається. Я стискаю її руку, намагаюся стримати ридання. Мине деякий час, перш ніж я зможу повести далі.
— Я мушу покинути тебе зараз — я йду за допомогою. Але я повернуся. Я обіцяю, що повернуся. Тому ти не можеш померти. Пообіцяй мені, що ти продовжуватимеш боротися.
Останній акт самообману, щоб я могла впоратися з тим, що залишила її саму. Іноді інстинкт самозбереження йде дивним шляхом.
Лише зараз у мене виникає думка: трекер Якоба, телефон екстреної допомоги. Чому ми не взяли його з собою?
Як безглуздо.
Я могла залишитися тут, викликати допомогу.
Ми хотіли якомога швидше втекти від мертвого тіла Якоба, від його розтрощеного черепа. Ми не зупинилися, щоби подумати. Ми забули трекер.
Я думаю повернутися, щоб забрати його, але… ні. Тоді я мала б йти вгору, а мені потрібно зберегти сили. Чи зможу я навіть знайти дорогу у своєму розгубленому стані? Крім того, існує абсолютно ірраціональний страх.
А що, якщо довбаний виродок ще живий
Ні, я не хочу цього робити.
Краще прямувати до річки й слідувати нею на схід, у бік Актсе.
Щоби просто надягнути рюкзак мені потрібна вічність. І коли мені це вдалося, я розумію, що потрібно було прийняти більше знеболювальних. Мені так сильно боліло плече, рука та ще сотня місць, що я сумнівалася, чи зможу я ними користуватися в поході. Однак, коли ефект ліків починає зникати, я розумію, що тепер вони справді перестали діти. Моя голова от-от вибухне. Щоразу, коли я доторкаюся до зламаної руки, я відчуваю, ніби мої коліна ось-ось підкосяться.
Я не можу зняти рюкзак, щоб знайти свої таблетки — я б застрягла тут ще на годину. Можливо, назавжди. Мені треба йти.
Останній погляд на Мілену, а потім я, хитаючись, йду до річки Рапа.
Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— Як далеко ви зайшли того дня?
— Не знаю.
— Тому що це мало бути за день до того, як вас знайшли, якщо я правильно зрозумів.
— Так. Мабуть, я спустилася до… я майже дійшла до річки.
— І ви спали просто неба?
— У моєму спальному мішку, так. Але мені було погано.
— Звичайно.
— Крім того, я забула взяти плиту, коли залишила Мілену, тому не могла нічого приготувати. Але в мене все одно не було б сил, тому я з’їла трохи горіхів, трохи хліба й попила води.
— І вам було боляче?
— Жахливий біль, так. Я мало спала. Як я вже сказала, я була в поганому стані.
— Гм.