Розділ 38
УППСАЛА
Жовтень 2009 року
Це перший справді вологий, холодний осінній день, відколи я в серпні приїхала до Уппсали. Тепле літо протривало кілька днів до вересня, а відтоді погода була ясною, але дедалі холоднішою. Дощ, що почався вчора ввечері, сьогодні вранці перетворився на зливу. Дерева почали втрачати своє жовте листя, і воно липне до розмоклих тротуарів. Небо темно-сіре, і я думаю, що сьогодні буде один із тих днів, коли не розпогоджується.
Зазвичай на лекції, що проходять на факультеті економіки я їжджу на велосипеді. До Норбі досить далеко, але чудовими осінніми днями це було приємно. Сьогодні ж я вперше сідаю в автобус. Я вдягнена в яскраво-жовтий плащ. Мені сподобався в магазині колір, але щоразу, коли я одягаю цей плащ, відчуваю себе трохи ніЯкобо, наче він привертає до мене забагато уваги. Можливо, це лише моя уява.
В автобусі тепло, на вікнах конденсат через пасажирів, вдягнених в непромокальний одяг. Відчуваю запах вологої вовни та обігрівачів. До центру дещо далеко, і ще є вільні місця. Коли автобус від’їжджає від зупинки, я сідаю біля вікна й дістаю підручник із конституційного права. Сьогодні буде лекція про фундаментальне право на свободу слова. Я знаходжу потрібний розділ і починаю швидко читати.
Лекцію читатиме молодий доктор наук Генрік Люнґман — я чула про нього ще до того, як ми вперше зустрілися. Ходили чутки, що лекції деяких старших співробітників були такими нудними, що аж зупинялися годинники, але заняття в Генріка Люнґмана не можна було пропустити.
Його попередня лекція про законодавче врегулювання свободи преси була просто блискучою.
Щоправда, коли він піднявся на кафедру перед сотнею студентів-юристів, що набилися до аудиторії-амфітеатру, я була розчарована. Невже то справді той самий Генрік Люнґман, про якого так багато говорили? Йому було лише двадцять сім, але вигляд він мав старший. Гаразд, я була на деякій відстані, але звідти легко могла припустити, що він середнього віку. Обличчя викладача було нічим не примітним, і вираз був якимсь закритим, майже нудьгуючим, коли він відкрив свій портфель і дістав ноутбук. Але потім він почав говорити. Риси обличчя ожили, а захоплення предметом поступово змусило лице засяяти. Голос був глибоким, мелодійним і красивим. Він рухався по підлозі з впевненістю та легкістю, і тепер здавався молодшим за свій вік. У тому, як він говорив, які слова вживав — багата, жива мова, фразеологія — в усьому цьому просвічувала майже дитяча радість. У нього був сухий, глузливий гумор, який міг змусити всю аудиторію вибухнути сміхом.
Генрік — один з авторів підручника, який я читаю в автобусі. Я з нетерпінням чекаю сьогоднішньої лекції.
Автобус зупиняється на зупинці в Еріксберзі, і в нього сідає ще кілька пасажирів. Зараз він заповнюється, люди стоять у центральному проході, але місце біля мене ще вільне. Я поглинена книгою і не піднімаю очей, коли хтось сідає поруч зі мною. Упівока я смутно розрізняю пару темних штанів і чую, як людина струшує краплі зі своєї парасольки. Автобус зрушує і продовжує рух до центру міста. Тепло, запах вовни та читання викликали в мене легку нудоту, і я дивлюся вгору в надії, що це мине. Я крадькома кидаю швидкий погляд на свого сусіда.
Це ж він, чи не так? Це Генрік Люнґман!
Так, я думаю, що він. Але він напіввідвернувся від мене, тому я не можу бути цілком впевненою. Я не хочу витріщатися, але думаю, що це Генрік.
А я сиджу тут із його розгорнутою книгою на колінах. Напевно, він це побачив, коли сів. Невже тому він відвернувся — тому що не хоче бути втягнутим у розмову з незнайомою людиною?
Я думаю про те, що, мабуть, треба згорнути книжку й відкласти її, але тоді він зрозуміє, що я його впізнала й вважаю ситуацію незручною. Це може здатися навіть неприємним. Тому я сиджу з розгорнутою книжкою та дивлюсь уперед, побоюючись знову почуватися слабкою, нерішучою. І чоловік поряд зі мною повертається так, що також дивиться вперед, я знову скоса дивлюся на нього, це точно Генрік Люнґман. Він кидає на мене швидкий погляд із сором’язливою усмішкою. Я посміхаюсь у відповідь.
— Це хороша книга, — кажу я після, здається, дуже довгої хвилини. Я мала стільки часу на роздуми — і невже це справді найкраще, що я могла придумати сказати? «Це хороша книга». Моє обличчя горить від збентеження. Він мовчить, здається, тисячу років. Цікаво, чи він дійсно відповість.
— Дякую, — каже він нарешті. Ще одна тривала пауза. Здається, Генріку так само важко придумати щось дотепне.
— Ми їдемо на одну лекцію?
І ось ми починаємо балакати — про жахливу погоду, про автобус і про те, де ми живемо. Генрік щойно переїхав до Уппсали зі Стокгольма та має квартиру в Еріксберзі. Я кажу йому, що я родом із Норрчепінга й живу в Норбі в подружжя пенсіонерів. Дощ усе ще ллє, коли ми виходимо в Слоттсбакені, щоби пересісти на інший автобус, і Генрік пропонує мені захист під своєю парасолькою. Я кажу «ні», тому що вдягнена в плащ, але ціную цей жест. Коли ми швидко дістаємося кафедри й розходимося, я кажу, що з нетерпінням чекаю лекції, попередня була чудова. Генрік сяє, і тепер він знову здається молодшим за свій вік.