Він іде до вузького переходу, повертається і починає спускатися.
— Не дивися вниз. Не відводь очей від скелі та зосередься на тому, що я тобі скажу. Я тобі точно скажу, куди поставити ногу, куди поставити руку.
Я також повертаюся, стаю на коліна, потім лягаю на живіт. Я притискаюся до землі і намацую ногами шлях, шукаючи опору. Якоб направляє мене, і незабаром моя ліва нога стоїть на виступаючому шматку скелі. Потім моя права нога, ліва рука, права рука. Моє тіло напружене, і кожну опору я затискаю, немов лещатами.
Однак камінь не такий гладкий, як я думала спочатку. Я можу легко тримати свій центр ваги в рівновазі, я жодного разу не відчуваю, ніби ось-ось впаду назад у прірву. Але мої коліна тремтять, наче желе, а в гомілках поколює, ніби я хочу виштовхнутись якомога сильніше. Я змушую себе
цього не робити. Рівним, ніжним голосом Якоб дає мені інструкції для кожного кроку.
— Фокусуйся. Поступово й обережно. Не дивися вниз.
Тепер я рухаюся боком по вузькому переходу, спочатку правою ногою, потім лівою, потім знову правою. Як повзуча личинка. Це не швидко, але безпечно. Неважко знайти безпечні місця, щоби поставити ноги. Я відчуваю, що трохи розслабляюся, моя хватка дещо ослабла.
Якоб уже дістався іншого боку. Він дарує мені сяючу усмішку, простягає руку. Я беруся за неї, і він підтягує мене — я це зробила! Я відчуваю таке полегшення, і я так пишаюся собою. Ми обіймаємо одне одного.
— Просто фантастика — молодець, серденько!
Анна дивиться на мене. Гї обличчя похмуре, а руки схрещені. Я знаю, що безглуздо посміхаюся, коли кричу їй:
— Насправді це було не так вже й погано! — Мені здається, я навіть показую їй великий палець, який піднімаю вгору. Це її серйозно дратує.
Генрік встає позаду Анни. Він обережно нахиляється вперед, зберігаючи центр ваги на задній нозі, і дивиться вниз, у прірву. Потім він хитається назад, здається, що він ось- ось втратить рівновагу, але він витягує руки й опускається на коліна, потім на сідниці. Він лягає рівно на траву. Анна присідає біля нього й обмацує його чоло. Генрік щось каже, Анна щось каже, але я не можу розібрати слів.
Боже, він боїться висоти. Генрік!
Мій інстинкт закликає мене повернутися через вузький перехід, мій власний страх висоти тепер зник, я хочу сісти поруч із ним на землю, погладити його по лобі й сказати йому, що все буде добре.
Ми з Якобом стоїмо й дивимося.
— Що він робить? — питає Якоб.
Я не відповідаю. Генрік не рухається, здається, наче він спить на землі. Я гукаю до Анни:
— Що відбувається?
— Страх висоти. Це може зайняти деякий час.
Якоб проводить пальцями по волоссі. Він явно розчарований, але нічого не каже.
— Мабуть, краще за все використати страховку, — кажу я.
— Я цього не робитиму. Це забере чортові години.
Тепер я теж роздратована.
— І скільки часу, на твою думку, це забере?
— Ти хоч знаєш, що таке страховка? З чого вона складається?
— Ні, не в деталях, але…
— Ні, точно.
— Я припускаю, що це означає, що ти якось закріплений мотузкою так, що навіть якщо впадеш, то не помреш. Маю рацію?
Я бачу, як ходять жовна на щоках Якоба, але веду далі:
— Ми можемо застрягти тут на години. Ми повинні якось перевести Генріка.
— Тобі ж це вдалось — чому, трясця, йому не вдається?
— Тому що він страждає від страху висоти — ти, звичайно, це бачиш?
Генрік досі лежить, а Анна поруч.
— Вибач, Якобе, я розумію, що це не…
— Заткнися, я зроблю це! — огризається він.
Він крокує до свого рюкзака, смикає та висмикує ремені, вихоплює речі та кидає їх на землю, щоб знайти мотузки, карабіни та страховки. Як розлючена дитина.
Я нічого не кажу, я просто дозволяю йому кипіти. Зараз понад усе — безпека Генріка.
— Мені так набридли твої нікчемні довбані друзі. Уся ця подорож була однією великою помилкою. Вони просто недоріки. Вони не належать до Сарека.
Якоб бурчить, потім щось бурмоче собі під ніс, потім знову бурчить. Це ж була його ідея йти до Сарека, тож і свій гнів він має спрямовувати на себе самого, але, очевидно, я про це мовчу. Натомість я знову дивлюся на Анну та Генріка й бачу, що Генрік рухається. Добре. Можливо, він почувається краще.