Я розповіла йому про свою роботу, яка була такою ж, як і минулого разу, про свою квартиру, яка була такою ж, як і минулого разу, і про друзів, які були більш-менш такими ж, як і минулого разу, коли ми зустрічалися. Я почала грати в бадмінтон раз на тиждень суботніми ранками зі своєю подругою Йенні. Згадала пару нових музичних груп, які, на мою думку, він мав би послухати. Це був постійний жарт між нами: я рекомендувала різні незрозумілі групи, а він намагався вразити цими знаннями своїх студентів, навіть не послухавши перед тим музику. Він часто неправильно вимовляв імена музикантів.
Нічого революційного в моєму житті не сталося. Окрім Якоба.
Рано чи пізно ми повинні були заговорити про Якоба, але я вагалася — було ніЯкобо. Тож Генрік зробив перший крок.
— Слухай, я хочу вибачитися за те, як я поводився у вагоні-ресторані.
— Гм.
— Мені так соромно — я не знаю, що на мене найшло.
— Усе добре, — слабко відповіла я. Я була рада, що зусилля, пов’язане з переходом через сніжник уже далося взнаки і я почервоніла. Генрік не міг зрозуміти, через що горять мої щоки.
— Він, мабуть, думає, що я геть божевільний.
— Він не ображається.
— Як ви познайомилися?
— В Інтернеті. — Я знала, що маю продовжувати, пояснювати, але не зробила цього. Зрештою Генрік сказав:
— Що ж. Тепер я знаю всю історію.
— А що я можу ще сказати? Він мій хлопець.
— Я б це якось і сам зрозумів.
Деякий час ми продовжували жартувати — Генрік ставив запитання, а я ухилялася від відповіді.
Бо що я мала йому сказати? Усе? Що я багато років, як навіжена, знайомилася в Інтернеті — і не тому, що думала, що так зустріну того єдиного, а тому, що хотіла знову стати сильною людиною? Що, коли я на першому побаченні побачила Якоба, то подумала, що він такий гарний, що, напевно, сталася якась помилка, що він прийшов, щоб зустрітися з кимось іншим? Що він мав такий чарівний вигляд у вузьких штанах чинос і вузькій білій сорочці, ідеально випрасуваній і розстебнутій лише настільки, щоб відкрити його засмаглі груди?
Нам було легко спілкуватися, він здавався зацікавленим і уважним, але навіть на тому першому побаченні в мене було крихітне відчуття, що він грає роль, що справжнього Якоба тут немає. Було щось у тому, як блищали його очі, коли він на мене дивився.
Протягом вечора його телефон тричі дзвонив. Він вибачався, казав, що це пов’язано з роботою, і він повинен відповісти. Після третього разу він вимкнув звук і пообіцяв не відволікатися. Я запитала його, де він працює.
— Я консультант БКГ, — сказав він. — Мої клієнти очікують, що я буду доступний 24/7.
Я на сто відсотків впевнена, що він сказав БКГ. Сто відсотків.
Того вечора Якоб прийшов до мене додому, і ми займалися сексом. Він був хорошим коханцем, чуйним і поступливим, лютим і могутнім, коли я дозволяла, коли хотіла. Він не залишився, і ми більше не бачилися до середини наступного тижня. Більшу частину часу наступними днями я переважно думала про нього.
Коли я сказала Якобу, що незабаром маю вирушати в гори з двома старими друзями, він сприйняв цю новину з великим ентузіазмом. Він сказав, що любить гори й провів там багато часу, як узимку, так і влітку. Якоб попросився піти з нами. Я обіцяла поспитатися про це у своїх друзів, але деякий час нічого Анні не казала. Це було непросто.
Одного вечора ми сиділи в затишному ресторані в Старому місті. Але вже скоро телефон Якоба задзижчав. Він вибачився: «Робота, треба відповісти, повернуся через хвилину», — і вийшов на вулицю. Я теж підвелася та пішла в туалет, що був саме біля входу. Двері на вулицю були не причинені, і я підслухала розмову: «Ні, я не можу сьогодні ввечері, мені доведеться працювати допізна». Я зупинилася, затамувала подих, хотіла почути, що буде далі. «Ха-ха… Слухай, я прийду, коли закінчу?»
Я замкнулася в кабінці, зібралася з думками, а сльози розчарування наповнили мої очі. У мене були почуття до нього, але що ж тепер. Я глибоко вдихнула. Тепер мені залишалося лише пережити цей вечір.
Я повернулася до столу, де на мене вже чекав Якоб, який запевнив мене, що вимкнув телефон. Я кивнула й посміхнулася. Він нічого не помітив.
Після вечері він сказав, що втомився та й повинен завтра бути на роботі о сьомій ранку, чи нічого, якщо він не поїде до мене? Ми розлучилися біля ресторану поцілунком. Був темний літній вечір, від стін вузьких вулиць ще віяло денним теплом. Далеко-далеко вгорі було темно-синє небо, і, бредучи до станції метро, я думала, що більше ніколи не хочу бачити Якоба.