Але сьогодні все інакше. Вже майже чверть на десяту, а її досі немає і знаку. Це мене нервує, тому що місце, яке я зберігла, накинувши светр на стілець, є єдиним незайнятим у всій залі, і вже кілька людей запитали, чи воно вільне. «Вибачте, ні», — шептала я у відповідь. Останній раз, коли я так сказала, дівчина, яка сиділа навскоси переді мною, обернулася й кинула на мене сердитий погляд. Вона нічого не сказала, але я знаю, що вона подумала. «Не можна так робити, особливо під час сесії. Нехай хтось інший сяде!»
Мені ніЯкобо, я не можу зосередитися. Де ж Анна?
Я дістаю телефон, щоб написати їй, запитую, чи можна мені більше не тримати для неї місце, але в цей момент я
чую швидкі кроки, що наближаються і відразу розумію, що це вона. Я повертаюся й усміхаюся до неї, відчуваючи велике полегшення.
— Привіт, усе гаразд? — шепочу я, бо не хочу заважати сусідам. Знімаю зі стільця свій светр.
— Е-е… так, — відповідає Анна, не дивлячись на мене й не намагаючись стишити голос. її волосся і обличчя наскрізь мокрі, вона явно йшла без парасолі. Її светр здається сухим, імовірно, на ній була ще куртка — забороняється проносити до читальних залів верхній одяг і сумки. Щоправда, її штани теж мокрі. Вона кладе свої книжки та пенал на стіл, з її рук тече вода. Вона не сідає, натомість ходить туди- сюди, крутиться, ніби не може вирішити, що робити.
Це так не схоже на неї — йти всю дорогу до Кароліни під дощем без парасольки?
— Щось сталося? — шепочу я.
— Ні, ні, але дякую, що запитала, — відповідає вона голосніше, ніж це прийнято в цій тихій читальній залі. Дівчина переді мною знову обертається, цього разу ще більш роздратована:
— Я, звісно, перепрошую, але…
— Вибачте, — насправді я рада, що вона щось сказала, це дало мені можливість показати, що я теж не вважаю таку поведінку нормальною.
Анна не відповідає. Вона висуває свій стілець, не зважаючи, що ніжки шкрябають по підлозі. Анна гучно падає на нього, розкладає по всьому столу свої книжки та папери. Усе трохи шалено, трохи шумно. Це неввічливо, майже провокаційно, враховуючи, що їй щойно зробили зауваження — не важко було б зробити всё це тихіше. Але я не думаю, що вона намагається довести, що їй наплювати на думку тієї дівчини — Анна не така.
Вона просто не зовсім… тут присутня, таке в мене враження.
Це так несхоже на неї.
Я намагаюся зосередитися на своєму читанні, але не можу.
Я кидаю погляд на Анну. Перед нею розгорнута книжка, і вона має вигляд такий, наче читає, але гортає сторінки надто швидко — ніхто не може читати так швидко. Вона сидить дуже прямо, і я чую її дихання, коротке й поверхневе, наче вона задихається.
Раптом Анна схоплюється на ноги, ніжки стільця знову шкрябають по підлозі. Вона збирає свої речі, і я кидаю на неї запитливий погляд.
— Ти йдеш?
— Так, я йду гуляти, — голосно оголошує вона.
— Анно, що не так? — шепочу я, але вона вже прямує до виходу. На столі вона залишила мокрі плями.
Щось точно не так. Я вагаюся — чи йти за нею? Я кілька разів запитувала її, чи не сталося чогось, і вона не відповідала, тож немає гарантії, що вона відповість, якщо я запитаю ще раз. І я вже пропустила через неї цінну годину навчання. Я переживаю через цей іспит, тому залишаюся на місці.
Незабаром інший студент, хлопець, якого я бачила на лекціях, але ніколи з ним не спілкувалася, сідає поруч зі мною. Він дивиться на стіл, потім іде в туалет і повертається зі жменею паперових рушників. Витирає стіл, знову сідає. Нарешті мир і тиша. Нарешті я можу зосередитися.
Може, на десять хвилин. Потім я знов чую швидкі кроки. Анна повернулася.
«Будь ласка, ні, — подумки стогну я. — Мені треба вчитися!»
Вона йде прямо до столу й голосно, чітко звертається до хлопця поруч зі мною:
— Це моє місце.
Він дивиться на Анну, яка стоїть із мокрим волоссям і в мокрому одязі. Він, м’яко кажучи, здивований.
У дівчини перед мною уривається терпець. Вона обертається й пильно дивиться на Анну, цього разу вона не шепоче:
— Що в біса з тобою не так?
Я встаю, хапаю Анну за руку.
— Ходімо.
— Але це моє місце. Я сиділа там щойно.