— Хочеш, щоб я це зробила?
Генрік глибоко дивиться мені в очі, зітхає.
— Ти маєш час?
— Звичайно, — кажу я. — Звичайно, маю.
Він дивиться вдячно, ніжно гладить мене по руці.
Він тут для Анни, а я тут для нього.
Беру в Анни її документи й поспішаю в аптеку на Вастерторґ. Досі ллє дощ, і це більше схоже на прохолодний квітень, ніж на червень. Забираю рецепт, купую за ним седативні та заспокійливі засоби й мчу назад до квартири Генріка. Коли я заходжу, чую голос Анни зі спальні, вона ридає, виє, ці звуки мене жахають. Гї знайомий голос, але з абсолютно чужими інтонаціями. Генрік із нею — намагається її розрадити та заспокоїти.
Я уявляю, як він тримає її, повільно колихає, шепоче щось їй на вухо.
Я не хочу їх турбувати, і припускаю, що Генрік і сам почув, як відчиняються та зачиняються вхідні двері, він знає, що я повернулася. Тож я йду на кухню і витираю стіл, просто щоб щось робити. Це безглуздо, бо на столі немає жодної крихти чи плями.
Мені соромно за те, що я відчуваю.
Хіба нормальна людина не буде сповнена співчуття до своєї близької подруги, яка щойно втратила улюбленого брата?
Так. І я майже це й відчуваю, моє переважне почуття — це горювання разом з Анною, її біль — це мій біль.
Але крихітна, крихітна частинка мене думає, що це я маю сидіти на ліжку, і то мене мають обіймати руки Генріка.
Ревнощі. Навіть у цей момент.
«Тобі має бути соромно за себе», — кажу я собі.
Я залишаюся на кухні, і приблизно за годину Генрік виходить зі спальні. Він наповнює склянку водою, бере таблетки, які я привезла, і повертається до Анни. За кілька хвилин він повернувся. Глибоко вдихає, потім повільно видихає.
— Я думаю, вона трохи поспить.
Він опускається на стілець, раптом здаючись втомленим. Я запитую, чи не варто мені піти купити якусь піцу на обід, але Генрік знаходить у морозильній камері упаковку рибних котлет. Готуємо їх у духовці, а до них відварюємо трохи картоплі. І ще маємо по баночці слабоалкогольного пива.
Я кажу йому, що, за словами Анни, Ерік в’їхав у скелю. Він повільно киває.
— Вона переконана, що він вчинив самогубство. У неділю під час обіду між Еріком і їхнім батьком виникла велика сварка.
— О, Боже…
їхній батько думав, що Ерік украв його велосипед. Вона також згадала це в Кароліні — щось про велосипед.
— Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить, все було так розрізнено, але тепер я зрозумів. Ерік позичив велосипед у п’ятницю та повернув його в гараж, але потім Анна позичила його в суботу, і ніхто цього не помітив. Вона забула його прибрати, і він зник. Ймовірно, хтось його вкрав.
— Ні…
— І вона не наважилася визнати той факт, що це її вина. Генрік зітхає, хитає головою.
— її батько… він геть божевільний. Анна мов не при собі, коли вона з родиною. Ніби вона знову стала маленькою дівчинкою.
— Боже.
— Тож їхній батько звинуватив Еріка. А тепер Ерік мертвий.
Почуття провини Анни.
Я навіть не можу уявити його масштаби.
Після того, як ми поїли, ми наливаємо по чашці кави, і Генрік дістає плитку чорного шоколаду. Потім він пропонує мені піти. Я вже зробила більше, ніж хтось міг сподіватися, і він не хоче забирати весь мій час. Анна спить. Він потелефонує на роботу і скаже, що не вийде, бо захворів. Те, що вони з Анною зустрічаються, досі залишається таємницею.
Біля вхідних дверей він мене міцно обіймає, я відчуваю тепло його тіла, вдихаю його знайомий запах.
— Ти найкраща подруга, яку можна мати, — каже він. Від його слів мені стає тепло всередині. І сумно.
На вулиці під холодним дощем я хочу повернутися у квартиру. Я вже сумую за затишком і товариством, народженим трагедією. Приглушені голоси, обмін поглядами, ніжні дотики. І я туманно думаю, що це зблизить нас трьох. Анна і Генрік, Генрік і я, я і Анна. Можливо, вже зблизило.
Незважаючи ні на що, я знаходжу вільне місце в Кароліні. Я залишаюся там і читаю, поки зала не закривається. По дорозі додому я телефоную Генріку, який каже мені, що Анна спала весь день. Зараз він спробує розбудити її, подивитися, чи не хоче вона чогось поїсти.
Наступного ранку я повертаюся до Кароліни, щойно вона відкривається. Я цілий день старанно вчуся, хоча мої думки постійно повертаються до квартири Генріка, до того, як справи з Анною — і з ним. Уранці телефоную йому й ми довго розмовляємо. Ситуація не змінилася, Анна переважно спить, хоча встала й поснідала. Телефонував її брат Ґустаф, але вона не могла з ним поговорити. Питаю, чи потрібна Генріку в чомусь допомога — чи вистачає йому їжі, наприклад? Чи не треба мені піти з ним по магазинах? Ні, у нього вже є все, що йому потрібно, але однаково дякує.