Увечері він звітує мені текстовим повідомленням. Анна поки переважно приймає таблетки й спить, але в неї була коротка розмова по телефону з психіатром. Генрік відчуває, що найгостріша фаза позаду.
Наступного ранку він телефонує мені о сьомій тридцять, я вже снідаю. Відразу чую, що він схвильований.
— Ти не знаєш, де Анна? Вона з тобою?
— Що? Ні.
— Вона пішла.
Інтерв'ю з Міленою Танкович 871121-01410, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— Вона вислизнула вночі, коли Генрік спав.
— Розумію.
— Поїхала до будинку своїх батьків у Стоксунді, що в Стокгольмі, і погрожувала своєму батькові ножем. Тож вони потелефонували… Насправді, я не знаю, кого вони викликали. Поліцію чи швидку психіатричну допомогу.
— Гм.
— Хай там як, Анну забрали.
— Анна погрожувала батькові ножем?
— Так. Принаймні так її мати сказала Генріку.
— Вони повідомили про це в поліцію?
— Я так не думаю. Зрештою, вона була їхньою донькою. Вона була госпіталізована на кілька тижнів у психіатричне відділення — щось таке. Коли вона вийшла, то деякий час жила в Генріка. Він доглядав за нею, і вона регулярно відвідувала психолога. І досить довго приймала ліки.
— Я розумію.
— До осені вона більш-менш повернулася до нормального життя.
— А те, що ви побачили в її поведінці тоді, коли вона захворіла, — це схоже на те, що знову побачили нещодавно?
— Так. Вона стала якоюсь… замкненою.
— Гаразд. Тож повернемося до нещодавніх подій. Після того, як Генрік упав, ви сказали, що повернулися через той перехід.
— Так. Анна почала тікати, а Якоб побіг за нею.
— Чому він це зробив?
— Чому?
— Так.
— Тому що був ризик, що Анна могла поранитися. Ми досі були на хребті — це було небезпечно.
— Розумію.
Мовчання.
— Якимось чином я перебралася через перехід — я не дуже впевнена, як мені це вдалося.
— Гм.
— Анна бігла, а потім впала, тож ми її наздогнали, але вона вирвалась і знову втекла… вона була геть….
Мовчання.
— Але ми її зрештою зловили, потім спустилися трохи нижче і поставили намет. Ми поклали її у свій намет, бо там було сухіше. Вона спала кілька годин, але на якийсь недовгий час увечері ми з нею залишилися сам-на-сам — вона попросила мене допомогти їй обробити рану на нозі. Анна сказала мені, що ми повинні триматися разом, тому що Якоб хоче нас убити.
— І що ви подумали?
— Я була налякана. Я думала, що вона психопатка.
— Гм.
— Пізно вночі Якоб розбудив мене — він був у іншому наметі…
Мовчання.
— Ви були в одному наметі з Анною?
— Так, але вона зникла. Якоб був наскрізь мокрий. І лютий.
— О?
— Його розбудив звук, коли хтось виходив із нашого намету, тому він також підвівся, щоби перевірити, хто це. Він побачив, що я ще сплю, тож це мала бути Анна.
— Якоб сказав вам це?
— Так, коли він повернувся. Пізніше. Він хвилювався через те, що вона може скоїти. Він думав, що вона легко може собі нашкодити. Або нам.
— Гм.
— Тож він гукнув її, але тоді вона побігла до річки. Просто у воду. Вона тонула, і Якоб зайшов за нею, щоб спробувати її витягнути, але Анна стала боротися з ним і врешті повалила його. Він думав, що теж потоне.
— Розумію.
— А потім він сказав: «Мені на неї наплювати, якщо вона помре сьогодні вночі, це не моя вина». Щось у цьому роді.
— Гм.
— Тоді я пішла до річки шукати, але не могла її знайти. Була непроглядна темрява — у мене був налобний ліхтарик, але я могла бачити лише те, що було в його промені. Я йшла за течією досить довго, але її не було й знаку.
— Еге ж.
— Зрештою я повернулася до намету. Якоб уже переодягнувся в сухий одяг і ліг спати в нашому наметі. Я теж лягла спати — геть змучена. Я заснула. А потім Анна повернулася.
Розділ 42
Спочатку я не знаю, чи я прокинулася, чи бачу сон, але чую, як змійка відкривається, і хтось возиться біля іншого намету.
Якоб обіймає мене, я штовхаю його і намагаюся розбудити.
— Якобе! Якобе! — шиплю я, але він взагалі не реагує. Він явно ще більше виснажений, ніж я, після минулого дня та ночі.