Там може бути лише Анна.
Я вилажу зі свого спальника, відкриваю намет і виповзаю на прохолодне повітря. Світає.
Я бачу її у півтемряві, і моє серце мало не зупиняється.
Її одяг подерто на шматки. У неї порізи, синці та садна по всьому обличчі та тілі. Її волосся вкрите брудом і засохлою кров’ю. Одна рука якось дивно звисає. В іншій руці вона тримає ніж, піднятий для удару.
Вона дивиться на мене, і вираз її обличчя майже неможливо описати — наляканий і агресивний водночас, як у дикої тварини, що готова боротися за своє життя. Вона підходить до мене з ножем, піднятим угору, а я стою там, паралізована, не можу поворухнутися.
— Де Якоб? — питає вона, оглядаючись. — Він повернувся? Він ще живий?
Я повільно хитаю головою.
— Він намагався вбити мене вночі, — веде далі Анна не своїм голосом, глибоким, тріскучім, хрипким голосом. — Ми повинні… Ми повинні піти звідси, Мілено, ми повинні зібрати все, що нам потрібно, і піти раніше, ніж він повернеться.
У цей момент я чую щось із намету позаду себе, можливо, мені вдалося розбудити Якоба, коли я його трясла, тому що він зараз виходить, і я хочу гукнути його, але німію від страху й жодного слова не злітає з моїх губ. Це як кошмар. Якоб майже вириває із землі намет, намагаючись проштовхнути крізь маленький отвір своє велике тіло, але він навкарачки виривається і пильно дивиться на мене й Анну. Вона стоїть переді мною, досі стискаючи ніж. Якоб із ревом схоплюється на ноги й кидається до нас.
— Відійди від неї! — кричить він, і я не знаю, Анні чи мені, але сенс той самий — він думає, що Анна погрожує мені ножем. Чи погрожує? Чи я неправильно зрозуміла ситуацію? Я швидко відходжу назад, і Якоб кидається на Анну.
Вони обидва падають на землю, лунає жахливий звук, коли Анна приземляється, і Якоб падає на неї зверху. Вона кричить, і я бачу ніж у його боці, високо біля грудної клітки, лезо увійшло до кінця. Анна знову хапається за нього, намагається його витягнути, але безуспішно, тим часом Якоб викручується, а ніж повертається в ньому і швидко застрягає.
Я дивлюся на них згори вниз, охоплена жахом, досі паралізована.
На обличчі Анни такий вираз, якого я ніколи раніше не бачила, вона має вигляд жорстокий і рішучий. Кілька разів різко тягне за ніж, і той виходить. Якоб намагається захиститися, махає рукою в повітрі, сподіваючись перехопити ніж, але марно. Його інша рука знайшла шлях до її горла.
Це відчайдушна боротьба, тиха й напружена, технічно Анна не повинна мати шансів, але вона вже завдала глибокої рани. Тепер вона намагається вдарити його ножем у потилицю.
І нарешті шок відпускає мене.
Я мчу вперед, хапаю Анну за руку перед тим, як вона знову завдасть удару, це ламає її імпульс, і їй вдається лише подряпати шкіру Якоба. Вона намагається висмикнути руку, її божевільні очі тепер зосереджені на мені, і вона завдає мені удару в горло, до якого я не готова. Я інстинктивно відкидаю голову вбік і думаю, що це рятує мені життя, тому що ніж розрізає мені шию збоку. П’ять сантиметрів праворуч — і він би проник у середину горла. Я заточуюся й падаю на спину. Анна знову намагається вдарити Якоба ножем у шию, і, щоб втекти, він перекидається на бік.
Я торкаюся своєї шиї, мої пальці почервоніли, очевидно, рана кровоточить, але не здається глибокою.
Анна та Якоб досі ведуть боротьбу на життя і на смерть. Зараз Анна відповзає від нього, але він бере її за ногу й знову тягне вниз. Вона впускає ніж. Він забирається на неї, хапає її за волосся та б’є її головою об землю знову і знову. Я кричу:
— Якобе! Стій!
Але він ніби мене не чує, Анна намагалася його вбити, тож він і наляканий, і розлючений — перевертає її і хапає руками за горло. Я встаю на ноги.
— СТІЙ! ЯкобЕ!
Я відштовхую його від Анни або, можливо, я падаю на нього й перекидаю його, та хай там як, він втрачає хватку, і ми лежимо в одній кашливій, стогнучій і скривавленій купі.
— Ти не можеш… Ти не можеш… — кажу я, але не можу закінчити речення. Я ридаю, задихаючись. Якоб лежить на спині й мацає бік, де врізався ніж. Його очі теж на солонці, і нижня губа тремтить, коли він каже:
— Вона намагалася вбити мене, хай йому грець. Вона намагалася вбити мене.
Кров заливає його пальці, і він повертає голову, щоби побачити рану, я теж її бачу. З кожним ударом серця з його тіла викачується свіжа кров.
— Поклади на неї руку й сильно натисни, — кажу я. Я розумію, що це терміново, ми повинні зупинити потік крові. Мені вдається підвестися і, хитаючись, підійти до Анниного рюкзака. Я порпаюся й порпаюся, кидаю речі на землю, аж поки не знаходжу перев’язувальний матеріал та хірургічну стрічку — ті самі, якими я перев’язувала Анні коліно.